Точных сведений о происхождении, впрочем, как и о жизни князя Рюрика нет.
Переселенцы с Дуная (словене) и с берегов Балтики (скандинавы и фризы) стали осваивать север Восточной Европы с VIII века.
Поладив миром между собой, они подчинили кривичей, мерю и чудь. Так родилось новое государство – Русь. На выставке "Рюриковичи" подробно рассказано о появлении Руси. Но в 840-х годах страна подпала под власть шведских викингов. Чтобы изгнать захватчиков, пришлось прежних данников превратить в союзников. И после победы те явно не торопились заново изъявлять покорность: «И начали сами собой владеть, и не было среди них правды, и встал род на род…».
Русским землям нужен был князь — навести порядок. И в 862 году из Ладоги за море отправилось посольство со словами: «Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет, придите княжить и владеть нами».
Призвание варягов. Художник Федор Антонович Бруни
На призыв откликнулся Рюрик – датский королевич, состоявший на службе у Каролингов. Владения Рюрика находились во Фрисландии. Эта страна поддерживала с Ладогой тесные связи, и князя знали на Руси. Он имел репутацию человека твёрдого и решительного.
7 сентября 862 года “Рюрик с дружиной сел” в Ладоге, Синеус — в Белоозере, Трувор — в Изборске. Синеус и Трувор, по русским летописным преданиям, двое из трёх братев-конунгов, то есть, предводителей варяжских дружин, призванных “из-за моря” новгородскими славянами.
Этот год и эта дата прихода варягов на княжения и стали считаться отправной точкой основания Русского государства.
Но есть версия, что никакого «призвания» не было, а был, говоря современным языком, обыкновенный военный переворот, то есть захват власти силой.
С началом правления Рюрика на Руси закончилась варяжская вольница, начался варяжский порядок. Затем Рюрик уехал восстанавливать свои права во Фрисландии, а вернувшись, встретил враждебный приём, так как нужда в «твердой руке» уже отпала. Но Рюрик сумел подавить вспыхнувший мятеж Вадима Храброго.
На Руси, сначала в Ладоге, а затем в Новгороде Рюрик правил семнадцать лет. Он и положил начало династии Рюриковичей, каждому из которым посвящена выставка в историческом парке "Россия-Моя история".
Считается, что у новгородцев хватило средств пригласить Рюрика с дружиной, благодаря, так называемым, «глазкам», из которых составлялись бусы.
Археологи находят множество домонгольских бус в культурном слое при раскопках. Бусы не только привозили из Индии, Закавказья, из арабских стран и из Западной Европы, но и изготавливали с 780-х годов в самой Ладоге.
Варягами называли наёмных воинов-дружинников различного происхождения. Их приглашали для участия, как в междоусобных столкновениях, так и в войнах с соседними народами и племенами. Варягами на Руси называли и скандинавских купцов, занимавшихся торговлей на пути "из варяг в греки", то есть, по водным путям из Балтийского в Чёрное и Средиземное моря. По смыслу скандинавский термин "варяг" является равноценным русскому "ротник" — "присягнувший", "давший клятву в верности" (рота, по словарю В.И. Даля, — обет, обещанье, зарок, клятва).
Призвание славянами варягов называют легендарным. Называют потому, что документальных свидетельств событий тех лет не сохранилось. Историки в вопросе было ли призвание варягов или не было также не едины во мнении.Первая столица Руси
Если с призванием варягов до сих пор остаётся много вопросов, то причина того, почему именно Ладога стала первой столицей Русского государства, более или менее, ясна. Город был важнейшим торговым центром, и, главное, что он стоял на торговом пути «Из Варяг в Греки», подробнее о котором можно узнать в историческом парке "Россия-Моя история".
В середине VIII века, когда после прорыва Невы вода из Любши ушла, местность у реки Алодиеки (Нижняя река, ныне – Волхов) стала осваиваться, прежде всего, скандинавскими племенами. Возникает скандинавский город Альдейгьюборг. Потом, когда население Альдейгьюборга обрусело, он стал называться Альдогом, постепенно превращаясь в современную Ладогу, ставшую с возникновением Санкт-Петербурга Старой.
Аскольд и Дир
По преданию, приближённые Рюрика, варяги Аскольд и Дир на рубеже 863-864 годов отправились в Византию. К этому времени Византийская империя, образованная в 395 году как Восточная Римская империя, занимала все азиатские провинции Римской империи, Египет в Африке, в Европе – Фракию, Мизию, Дакию, Македонию, Эпир, Фессалию. Столицей Восточной Римской империи (Византии) был Царьград (Константинополь). Город был построен в 324-330 годах на месте древнего греческого города Византия во времена правления римского императора Константина I Великого Флавия. Город отличался выгодным географическим положением и естественными укреплениями, которые сделали его практически неприступным.
Путешествовали и, вообще, как правило, перемещались варяги на судах, которые именовались драккарами. Драккар представлял из себя гребно-парусное беспалубное судно.
Найвищий щабель суспільної піраміди тодішнього українського суспільства посідала родова українська знать — шляхта. Слово шляхта позначає аристократію — привілейований стан людей здебільше відомого та благородного походження. Верхівку шляхетської ієрархії посідали князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена на Волині та Центральній Україні до середини XVII ст.
Князі мали особливе становище в тодішньому суспільстві. Ніякі привілеї — ні багатство, ні вплив, ні високі посади, — не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі XVII ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Українські князі, як і раніше, символізували ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землі Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини, — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Були свої митна система та військо. Така роль князів була традиційною від часів Київської Русі. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свій родовід із князями Київської Русі. Скажімо, Костянтина Острозького сучасники вважали «паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Рід Острозьких у житті тогочасної України і справді посідав особливе місце. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) протягом століть залишалися символом самобутності Русі-України.
Князь Василь (Костянтин) І Костянтинович Острозький (1526—1608) — одна з найвпливовіших політичних постатей свого часу. З 1559 р. був київським воєводою та володарем українського прикордоння. Видатний культурно-освітній діяч. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Князь Костянтин володів, крім давніх волинських вотчин, 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкоємної шляхти — васалів дому Острозьких, які за умови служби князеві мешкали на території його володінь. Промовистим є й той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. З ініціативи князя Костянтина (Василя) Острозького 1576 р. в Острозі було створено культурно-освітній осередок, з діяльності якого розпочалося відродження української школи. Не пізніше 1578 р. тут виникла «слов'яно-греко-латинська» школа — перший вищий навчальний заклад в Україні. Після смерті польського короля Стефана Баторія( 1586 р.) Костянтин І Острозький вважався одним із можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну; єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків».
Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566-го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою
Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби.
Точных сведений о происхождении, впрочем, как и о жизни князя Рюрика нет.
Переселенцы с Дуная (словене) и с берегов Балтики (скандинавы и фризы) стали осваивать север Восточной Европы с VIII века.
Поладив миром между собой, они подчинили кривичей, мерю и чудь. Так родилось новое государство – Русь. На выставке "Рюриковичи" подробно рассказано о появлении Руси. Но в 840-х годах страна подпала под власть шведских викингов. Чтобы изгнать захватчиков, пришлось прежних данников превратить в союзников. И после победы те явно не торопились заново изъявлять покорность: «И начали сами собой владеть, и не было среди них правды, и встал род на род…».
Русским землям нужен был князь — навести порядок. И в 862 году из Ладоги за море отправилось посольство со словами: «Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет, придите княжить и владеть нами».
Призвание варягов. Художник Федор Антонович Бруни
На призыв откликнулся Рюрик – датский королевич, состоявший на службе у Каролингов. Владения Рюрика находились во Фрисландии. Эта страна поддерживала с Ладогой тесные связи, и князя знали на Руси. Он имел репутацию человека твёрдого и решительного.
7 сентября 862 года “Рюрик с дружиной сел” в Ладоге, Синеус — в Белоозере, Трувор — в Изборске. Синеус и Трувор, по русским летописным преданиям, двое из трёх братев-конунгов, то есть, предводителей варяжских дружин, призванных “из-за моря” новгородскими славянами.
Этот год и эта дата прихода варягов на княжения и стали считаться отправной точкой основания Русского государства.
Но есть версия, что никакого «призвания» не было, а был, говоря современным языком, обыкновенный военный переворот, то есть захват власти силой.
С началом правления Рюрика на Руси закончилась варяжская вольница, начался варяжский порядок. Затем Рюрик уехал восстанавливать свои права во Фрисландии, а вернувшись, встретил враждебный приём, так как нужда в «твердой руке» уже отпала. Но Рюрик сумел подавить вспыхнувший мятеж Вадима Храброго.
На Руси, сначала в Ладоге, а затем в Новгороде Рюрик правил семнадцать лет. Он и положил начало династии Рюриковичей, каждому из которым посвящена выставка в историческом парке "Россия-Моя история".
Считается, что у новгородцев хватило средств пригласить Рюрика с дружиной, благодаря, так называемым, «глазкам», из которых составлялись бусы.
Археологи находят множество домонгольских бус в культурном слое при раскопках. Бусы не только привозили из Индии, Закавказья, из арабских стран и из Западной Европы, но и изготавливали с 780-х годов в самой Ладоге.
Варягами называли наёмных воинов-дружинников различного происхождения. Их приглашали для участия, как в междоусобных столкновениях, так и в войнах с соседними народами и племенами. Варягами на Руси называли и скандинавских купцов, занимавшихся торговлей на пути "из варяг в греки", то есть, по водным путям из Балтийского в Чёрное и Средиземное моря. По смыслу скандинавский термин "варяг" является равноценным русскому "ротник" — "присягнувший", "давший клятву в верности" (рота, по словарю В.И. Даля, — обет, обещанье, зарок, клятва).
Призвание славянами варягов называют легендарным. Называют потому, что документальных свидетельств событий тех лет не сохранилось. Историки в вопросе было ли призвание варягов или не было также не едины во мнении.Первая столица Руси
Если с призванием варягов до сих пор остаётся много вопросов, то причина того, почему именно Ладога стала первой столицей Русского государства, более или менее, ясна. Город был важнейшим торговым центром, и, главное, что он стоял на торговом пути «Из Варяг в Греки», подробнее о котором можно узнать в историческом парке "Россия-Моя история".
В середине VIII века, когда после прорыва Невы вода из Любши ушла, местность у реки Алодиеки (Нижняя река, ныне – Волхов) стала осваиваться, прежде всего, скандинавскими племенами. Возникает скандинавский город Альдейгьюборг. Потом, когда население Альдейгьюборга обрусело, он стал называться Альдогом, постепенно превращаясь в современную Ладогу, ставшую с возникновением Санкт-Петербурга Старой.
Аскольд и Дир
По преданию, приближённые Рюрика, варяги Аскольд и Дир на рубеже 863-864 годов отправились в Византию. К этому времени Византийская империя, образованная в 395 году как Восточная Римская империя, занимала все азиатские провинции Римской империи, Египет в Африке, в Европе – Фракию, Мизию, Дакию, Македонию, Эпир, Фессалию. Столицей Восточной Римской империи (Византии) был Царьград (Константинополь). Город был построен в 324-330 годах на месте древнего греческого города Византия во времена правления римского императора Константина I Великого Флавия. Город отличался выгодным географическим положением и естественными укреплениями, которые сделали его практически неприступным.
Путешествовали и, вообще, как правило, перемещались варяги на судах, которые именовались драккарами. Драккар представлял из себя гребно-парусное беспалубное судно.
.
Найвищий щабель суспільної піраміди тодішнього українського суспільства посідала родова українська знать — шляхта. Слово шляхта позначає аристократію — привілейований стан людей здебільше відомого та благородного походження. Верхівку шляхетської ієрархії посідали князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена на Волині та Центральній Україні до середини XVII ст.
Князі мали особливе становище в тодішньому суспільстві. Ніякі привілеї — ні багатство, ні вплив, ні високі посади, — не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі XVII ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Українські князі, як і раніше, символізували ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землі Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини, — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Були свої митна система та військо. Така роль князів була традиційною від часів Київської Русі. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свій родовід із князями Київської Русі. Скажімо, Костянтина Острозького сучасники вважали «паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Рід Острозьких у житті тогочасної України і справді посідав особливе місце. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) протягом століть залишалися символом самобутності Русі-України.
Князь Василь (Костянтин) І Костянтинович Острозький (1526—1608) — одна з найвпливовіших політичних постатей свого часу. З 1559 р. був київським воєводою та володарем українського прикордоння. Видатний культурно-освітній діяч. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Князь Костянтин володів, крім давніх волинських вотчин, 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкоємної шляхти — васалів дому Острозьких, які за умови служби князеві мешкали на території його володінь. Промовистим є й той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. З ініціативи князя Костянтина (Василя) Острозького 1576 р. в Острозі було створено культурно-освітній осередок, з діяльності якого розпочалося відродження української школи. Не пізніше 1578 р. тут виникла «слов'яно-греко-латинська» школа — перший вищий навчальний заклад в Україні. Після смерті польського короля Стефана Баторія( 1586 р.) Костянтин І Острозький вважався одним із можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну; єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків».
Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566-го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою
Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби.