Троянська війна почалась в 1194 році до н.е. коли син троянського царя Паріс спокусив дружину спартансько царя Менелая Єлену, котра разом із царськими скарбами втекла до столиці тевкрів у Малу Азію. Ображений Менелай за до свого брата, могутнього царя Мікен Агамемнона, зібрав стотисячне військо, яке військо на 1186 кораблях переправилось через Егейське море і взяло Трою в тривалу облогу.
Оскільки Троянська війна давніми греками вважалась останньою подією міфічного віку або першою подією історичного періоду, її датування, що виводилось по генеалогії правлячих династій, умоглядне і не спирається на жодне документльне історичне джерело, хоча б у силу того, що Троянську війну від доби, наприклад, Ератосфена відділяла тисяча років, і вона була відома навіть давнім грекам лише за епосом. Згідно з версіями різних авторів падіння Трої відбувалось у широкому діапазоні дат: від 1135 року до н.е. (Ефор Кимський) до 1334 року до н.е. (Дурій Самоський). Те ж стосується і точного числа, серед яких крім 24 квітня називаються 6-7 травня, 26 травня, 7 липня і 7 жовтня.
Троянці, якими командував Гектор, старший син царя Трої Пріама, не наважувались напасти на греків, остерігаючись могутнього Ахілла, а греки не могли подолати добре укріплене місто і протягом кількох років спустошували навколишні міста, які виступили на боці троянців. Протягом десяти років війни загинули майже всі легендарні герої — Патрокл, Ахілл, Аякс Теламонід, Неоптолем, Паріс, Неоптолем та Еврініл.
Залишившись без ватажків, троянці стали уникати битв у відкритому полі. Тоді за пропозицією Одіссея ахейці вирішили взяти місто хитрістю. Вони збудували величезного дерев'яного коня, всередині якого сховався відбірний загін воїнів. Решта ж війська, щоб переконати троянців, ніби ахейці відправляються додому, спалила свій табір і відплила від узбережжя Троади, сховавшись біля острова Тенедос.
Здивовані залишеним подарунком, троянці вирішили ввезти коня в місто. Незважаючи на попередження жреця Лаокоона, який попередив про підступність ворога («Бійтеся данайців (греків), що дари приносять!»), вони ввезли дерев'яного коня в місто, вважаючи його даруноком богині Афіни. Вночі заховані в череві коня воїни вийшли назовні і відкрили ворота, через які в місто увірвались ахейці, — майже все чоловіче населення Трої загинуло, за винятком Енея, сина Анхіза й Афродіти, що отримав від богів повеління бігти із захопленого міста. Жінки Трої стали бранками і рабинями переможців, а саме місто було розграбоване і спалене.
Після загибелі Трої в таборі ахейців почалися чвари. Аякс Оілід накликав на грецький флот гнів богині Афіни, і вона наслала страшну бурю, під час якої потонуло багато кораблів. Менелая та Єлену і Одіссея буря занесла в далекі країни — їх шестилітні мандри оспівані в другій поемі Гомера — "Одіссеї".
Ватажок ахейців Агамемнон після повернення додому був убитий разом із супутниками своєю дружиною Клітемнестрою, яка не пробачила чоловікові смерть дочки Іфігенії, яку той приніс у жертву перед початком війни.
Федеріко Бароччі «Втеча Енея з Трої. Еней несе свого старого батька Анхіза», 1598 рік
Еней, якому покровительствували Афродіта і Аполлон, за легендами, разом з дружиною, сином і літнім батьком, якого він виніс з палаючої Трої на спині, зібрав уцілілих троянців і відплив з ними на кораблях. Після кількох років поневірянь він висадився на Сицілії, а згодом перебрався в Італію, де отримав від місцевих племен право заснувати місто і згодом одружився з дочкою місцевого правителя Латина. По його смерті (через три роки після падіння Трої) він став царем латинян і серед його нащадків називають Ромула і Рема, засновників міста Рим.
Троя, знайдена в 1871 році Генріхом Шліманом, сьогодні
На думку давніх греків, Троянська війна була однією з найвизначніших дат в історії Греції. Вона була оспівана в поемі Гомера «Ілліада» і довгий час вважалась міфом, однак після того як німецький археолог Генріх Шліман у 1871 році знайшов старовинне місто Троя на північно-західному узбережжі Малої Азії, дана подія отримала цілком реальне історичне підгрунтя.
Холо́дная война́[7] — глобальное геополитическое, военное, экономическое и идеологическое противостояние в период с 1946 года до конца 1980-х между двумя блоками государств, центром одного из которых был СССР, а другого — США[2][4][5]. Эта конфронтация не была войной в международно-правовом смысле. Одной из главных составляющих конфронтации была идеологическая борьба — то есть борьба СССР и США за доминирующее положение в мировом общественном мнении[8][a].Внутренняя логика противостояния требовала от сторон участия в конфликтах и вмешательства в развитие событий в любой части мира. Усилия США и СССР направлялись, прежде всего, на доминирование в политической сфере. США и СССР создали свои сферы влияния, закрепив их военно-политическими блоками — НАТО и ОВД. Хотя Соединённые Штаты и СССР не вступали официально в непосредственное военное столкновение, их соперничество за влияние приводило к вспышкам локальных вооружённых конфликтов в различных частях третьего мира, протекавших обычно как опосредованные войны между двумя сверхдержавами[2].
Советско-китайский раскол, начавшийся в конце 1950-х годов, пик напряжённости в котором пришёлся на 1969 год, значительно ослабил позиции социалистического блока. КНР и несколько её государств-союзников отошли от безоговорочной поддержки СССР и конфронтации с США, что, несомненно, повлияло на процессы принятия решений в советском руководстве, и в конце концов, на последующий исход всего глобального противостояния[2].
По мнению ряда зарубежных исследователей, ответственность за развязывание холодной войны лежит как на СССР, так и на странах Запада[9][10].
Холодная война сопровождалась гонкой обычных и ядерных вооружений, временами угрожавшей привести к третьей мировой войне. Наиболее известным из таких случаев, когда мир оказывался на грани катастрофы, стал Карибский кризис 1962 года. В связи с этим в 1970-е годы со стороны США были предприняты усилия по «разрядке» международной напряжённости и ограничению вооружений[2], которые поддержал и СССР.
Объявленная пришедшим в 1985 году к власти в СССР Михаилом Горбачёвым политика перестройки привела к утрате руководящей роли КПСС. В декабре 1989 года на саммите на о. Мальта Горбачёв и Буш официально объявили об окончании холодной войны[2][3][4]. Официальное документальное закрепление окончания холодной войны было осуществлено с принятием 21 ноября 1990 года на совещании глав государств и правительств СБСЕ «Парижской хартии для новой Европы» (от СССР её подписал М. С. Горбачёв)[2].
В Восточной Европе коммунистические правительства, лишившись советской поддержки, были смещены ещё раньше, в 1989—1990 годах. Варшавский договор официально прекратил своё действие 1 июля 1991 года, а союзные власти потеряли власть в результате событий 19—21 августа 1991 года, что можно считать окончанием холодной войны, хотя назывались и более поздние сроки[3]. СССР, обременённый экономическим кризисом, а также социальными и межнациональными проблемами, распался в декабре 1991 года, что поставило финальную точку в холодной войне[3]. 1 февраля 1992 года в совместной декларации Российской Федерации и США, подписанной президентами Б. Н. Ельциным и Джорджем Бушем — старшим, был ещё раз документально закреплён факт окончания холодной войны[11].
Троянська війна почалась в 1194 році до н.е. коли син троянського царя Паріс спокусив дружину спартансько царя Менелая Єлену, котра разом із царськими скарбами втекла до столиці тевкрів у Малу Азію. Ображений Менелай за до свого брата, могутнього царя Мікен Агамемнона, зібрав стотисячне військо, яке військо на 1186 кораблях переправилось через Егейське море і взяло Трою в тривалу облогу.
Оскільки Троянська війна давніми греками вважалась останньою подією міфічного віку або першою подією історичного періоду, її датування, що виводилось по генеалогії правлячих династій, умоглядне і не спирається на жодне документльне історичне джерело, хоча б у силу того, що Троянську війну від доби, наприклад, Ератосфена відділяла тисяча років, і вона була відома навіть давнім грекам лише за епосом. Згідно з версіями різних авторів падіння Трої відбувалось у широкому діапазоні дат: від 1135 року до н.е. (Ефор Кимський) до 1334 року до н.е. (Дурій Самоський). Те ж стосується і точного числа, серед яких крім 24 квітня називаються 6-7 травня, 26 травня, 7 липня і 7 жовтня.
Троянці, якими командував Гектор, старший син царя Трої Пріама, не наважувались напасти на греків, остерігаючись могутнього Ахілла, а греки не могли подолати добре укріплене місто і протягом кількох років спустошували навколишні міста, які виступили на боці троянців. Протягом десяти років війни загинули майже всі легендарні герої — Патрокл, Ахілл, Аякс Теламонід, Неоптолем, Паріс, Неоптолем та Еврініл.
Залишившись без ватажків, троянці стали уникати битв у відкритому полі. Тоді за пропозицією Одіссея ахейці вирішили взяти місто хитрістю. Вони збудували величезного дерев'яного коня, всередині якого сховався відбірний загін воїнів. Решта ж війська, щоб переконати троянців, ніби ахейці відправляються додому, спалила свій табір і відплила від узбережжя Троади, сховавшись біля острова Тенедос.
Здивовані залишеним подарунком, троянці вирішили ввезти коня в місто. Незважаючи на попередження жреця Лаокоона, який попередив про підступність ворога («Бійтеся данайців (греків), що дари приносять!»), вони ввезли дерев'яного коня в місто, вважаючи його даруноком богині Афіни. Вночі заховані в череві коня воїни вийшли назовні і відкрили ворота, через які в місто увірвались ахейці, — майже все чоловіче населення Трої загинуло, за винятком Енея, сина Анхіза й Афродіти, що отримав від богів повеління бігти із захопленого міста. Жінки Трої стали бранками і рабинями переможців, а саме місто було розграбоване і спалене.
Після загибелі Трої в таборі ахейців почалися чвари. Аякс Оілід накликав на грецький флот гнів богині Афіни, і вона наслала страшну бурю, під час якої потонуло багато кораблів. Менелая та Єлену і Одіссея буря занесла в далекі країни — їх шестилітні мандри оспівані в другій поемі Гомера — "Одіссеї".
Ватажок ахейців Агамемнон після повернення додому був убитий разом із супутниками своєю дружиною Клітемнестрою, яка не пробачила чоловікові смерть дочки Іфігенії, яку той приніс у жертву перед початком війни.
Федеріко Бароччі «Втеча Енея з Трої. Еней несе свого старого батька Анхіза», 1598 рік
Еней, якому покровительствували Афродіта і Аполлон, за легендами, разом з дружиною, сином і літнім батьком, якого він виніс з палаючої Трої на спині, зібрав уцілілих троянців і відплив з ними на кораблях. Після кількох років поневірянь він висадився на Сицілії, а згодом перебрався в Італію, де отримав від місцевих племен право заснувати місто і згодом одружився з дочкою місцевого правителя Латина. По його смерті (через три роки після падіння Трої) він став царем латинян і серед його нащадків називають Ромула і Рема, засновників міста Рим.
Троя, знайдена в 1871 році Генріхом Шліманом, сьогодні
На думку давніх греків, Троянська війна була однією з найвизначніших дат в історії Греції. Вона була оспівана в поемі Гомера «Ілліада» і довгий час вважалась міфом, однак після того як німецький археолог Генріх Шліман у 1871 році знайшов старовинне місто Троя на північно-західному узбережжі Малої Азії, дана подія отримала цілком реальне історичне підгрунтя.
Холо́дная война́[7] — глобальное геополитическое, военное, экономическое и идеологическое противостояние в период с 1946 года до конца 1980-х между двумя блоками государств, центром одного из которых был СССР, а другого — США[2][4][5]. Эта конфронтация не была войной в международно-правовом смысле. Одной из главных составляющих конфронтации была идеологическая борьба — то есть борьба СССР и США за доминирующее положение в мировом общественном мнении[8][a].Внутренняя логика противостояния требовала от сторон участия в конфликтах и вмешательства в развитие событий в любой части мира. Усилия США и СССР направлялись, прежде всего, на доминирование в политической сфере. США и СССР создали свои сферы влияния, закрепив их военно-политическими блоками — НАТО и ОВД. Хотя Соединённые Штаты и СССР не вступали официально в непосредственное военное столкновение, их соперничество за влияние приводило к вспышкам локальных вооружённых конфликтов в различных частях третьего мира, протекавших обычно как опосредованные войны между двумя сверхдержавами[2].
Советско-китайский раскол, начавшийся в конце 1950-х годов, пик напряжённости в котором пришёлся на 1969 год, значительно ослабил позиции социалистического блока. КНР и несколько её государств-союзников отошли от безоговорочной поддержки СССР и конфронтации с США, что, несомненно, повлияло на процессы принятия решений в советском руководстве, и в конце концов, на последующий исход всего глобального противостояния[2].
По мнению ряда зарубежных исследователей, ответственность за развязывание холодной войны лежит как на СССР, так и на странах Запада[9][10].
Холодная война сопровождалась гонкой обычных и ядерных вооружений, временами угрожавшей привести к третьей мировой войне. Наиболее известным из таких случаев, когда мир оказывался на грани катастрофы, стал Карибский кризис 1962 года. В связи с этим в 1970-е годы со стороны США были предприняты усилия по «разрядке» международной напряжённости и ограничению вооружений[2], которые поддержал и СССР.
Объявленная пришедшим в 1985 году к власти в СССР Михаилом Горбачёвым политика перестройки привела к утрате руководящей роли КПСС. В декабре 1989 года на саммите на о. Мальта Горбачёв и Буш официально объявили об окончании холодной войны[2][3][4]. Официальное документальное закрепление окончания холодной войны было осуществлено с принятием 21 ноября 1990 года на совещании глав государств и правительств СБСЕ «Парижской хартии для новой Европы» (от СССР её подписал М. С. Горбачёв)[2].
В Восточной Европе коммунистические правительства, лишившись советской поддержки, были смещены ещё раньше, в 1989—1990 годах. Варшавский договор официально прекратил своё действие 1 июля 1991 года, а союзные власти потеряли власть в результате событий 19—21 августа 1991 года, что можно считать окончанием холодной войны, хотя назывались и более поздние сроки[3]. СССР, обременённый экономическим кризисом, а также социальными и межнациональными проблемами, распался в декабре 1991 года, что поставило финальную точку в холодной войне[3]. 1 февраля 1992 года в совместной декларации Российской Федерации и США, подписанной президентами Б. Н. Ельциным и Джорджем Бушем — старшим, был ещё раз документально закреплён факт окончания холодной войны[11].