1651 року Річ Посполита після Зборівського миру відновила воєнні дії проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-Гірея, котрий не хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Богдан Хмельницький змушений був відмовитися від активних наступальних дій до Берестечка й до 25 червня переправити його через річку Стир. Лише дочекавшись у середині червня прибуття хана з 30—40 тис. воїнів, гетьман негайно вирушив у похід. Не знаючи про це, 27 червня поляки подалися до міста Дубно, і коли їхній авангард уже подолав 7—8 км, стало відомо про наближення українців. Тоді було вирішено повернутися до табору під Берестечком. Ранком наступного дня почалися сутички з кримцями (українських кіннотників було небагато), які й розпочали Берестецьку битву. Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.
Дельфійським оракулом у сиву давнину було передбачено Македонії, що як тільки Боттіеє, закладаючи табір, побачить уві сні череду кіз, то відтоді на тому місці буде закладене велике місто. Перекази говорили, що тільки завдяки тому самому дельфійському оракулові й змогла виникнути древня столиця Македонії. Раніше вона називалася "Едесса", а люди її знали як місто, "багате на воду". Для самих македонян воно було "козячим містом", і вони називали його коротко - Егі. Саме в цьому місті народився найвідоміший завойовник усіх часів - Олександр Великий.
Щоб зрозуміти, як формувався характер майбутнього великого полководця, необхідно розглянути умови його життя, які, без сумніву, відіграли роль у його життєвому самовизначенні. Відповідно до спогадів сучасників Олександра, у дитинстві він був дуже непосидющим хлопчиком. Його весь час тягло на простір.
Він був волелюбний, чутливий і дуже легко збуджувався. Викладачі, які займалися з Олександром, вважали його то відверто зухвалим, то сповненим щирого послуху. Це пояснювалося дуже просто. Олександр не витримував, коли йому наказували, домагаючись цим його слухняності. На уроках таких учителів він був особливо зухвалим і нахабним. А тим, хто ставився до нього з повагою й розумінням, хто цінував у ньому людину й намагався впливати на нього добром, з Олександром було дуже легко. Хлопчик мав дуже чутливу натуру, схильну як до гніву, так і до щирої любові. Пристрасті іноді просто зводили його з розуму, хоча він усе-таки міг їх контролювати завдяки своїй залізній волі й гордому духу. Чимало своїх рис, зокрема непохитність, уміння опановувати себе, невблаганність, юний Олександр, очевидно, успадкував від своєї матері.
Імовірно, про велич цього хлопчика в майбутньому можна було здогадатися гаючи за ним із дитинства. Він міг бути й невблаганним романтиком, і тверезим раціоналістом, і безнадійно закоханим, і жорстоким ґвалтівником.
Минали роки, Олександр дорослішав. Філіп, його батько, почав відчувати, наскільки холодно до нього ставиться його син. У ньому не відчувалося звичайної синівської прихильності. Швидше за все, це пояснювалося напруженими стосунками між його батьками. Тим більше що Олександр був дуже прив'язаний до матері. Він знав про невірність свого батька, знав, що мати, Олімпіада, ненавидить його, ревнує. Цю жорстокість і перейняв від матері Олександр. До того ж він ще й заздрив своєму батькові, його успіхам. Йому дуже хотілося, щоб у майбутньому йому випала можливість помірятися з власним батьком славою й силами.
Філіп, як міг, намагався знайти спільну мову зі своїм сином, але всі його спроби закінчувалися розчаруванням. Він прекрасно усвідомлював, що вплив матері на Олександра набагато більший, ніж його власний. До того ж йому було відомо, що улюблені вчителі сина Лісімах і Леонід повністю підтримували Олімпіаду. Філіпові не подобалося таке ставлення, і він вирішив, що Олександра може "переробити" тільки справді велика людина. Тому Філіп відправляє Аристотелю на острів Лесбос своє за й незабаром одержує позитивну відповідь.
Аристотель зумів побачити в юному Олександрі найбільшого проводиря еллінів і до того ж наймогутнішого володаря Європи. Тому філософ і погодився на пропозицію Філіпа навчати його сина. Аристотель не прагнув стати радником при дворі, тому що його цікавив тільки юнак. У той час філософові було приблизно сорок років. Аристотель не хотів видатися Олександру мудрецем з уже усталеним світоглядом. Його постійно кликала вперед спрага нового, незвіданого. Він просив Олександра не вважати його всезнаючим філософом, якому відомі відповіді на всі питання, тому Аристотель і Олександр так потоваришували й навіть полюбили один одного. Вони разом шукали нове, прагнули осягнути невідоме.
Минав час, Олександр ріс, перетворюючись на дорослу людину. Настав такий момент, коли Філіп вирішив, що син став дорослим. Він вирішує довірити йому управління державою.
Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.
Дельфійським оракулом у сиву давнину було передбачено Македонії, що як тільки Боттіеє, закладаючи табір, побачить уві сні череду кіз, то відтоді на тому місці буде закладене велике місто. Перекази говорили, що тільки завдяки тому самому дельфійському оракулові й змогла виникнути древня столиця Македонії. Раніше вона називалася "Едесса", а люди її знали як місто, "багате на воду". Для самих македонян воно було "козячим містом", і вони називали його коротко - Егі. Саме в цьому місті народився найвідоміший завойовник усіх часів - Олександр Великий.
Щоб зрозуміти, як формувався характер майбутнього великого полководця, необхідно розглянути умови його життя, які, без сумніву, відіграли роль у його життєвому самовизначенні. Відповідно до спогадів сучасників Олександра, у дитинстві він був дуже непосидющим хлопчиком. Його весь час тягло на простір.
Він був волелюбний, чутливий і дуже легко збуджувався. Викладачі, які займалися з Олександром, вважали його то відверто зухвалим, то сповненим щирого послуху. Це пояснювалося дуже просто. Олександр не витримував, коли йому наказували, домагаючись цим його слухняності. На уроках таких учителів він був особливо зухвалим і нахабним. А тим, хто ставився до нього з повагою й розумінням, хто цінував у ньому людину й намагався впливати на нього добром, з Олександром було дуже легко. Хлопчик мав дуже чутливу натуру, схильну як до гніву, так і до щирої любові. Пристрасті іноді просто зводили його з розуму, хоча він усе-таки міг їх контролювати завдяки своїй залізній волі й гордому духу. Чимало своїх рис, зокрема непохитність, уміння опановувати себе, невблаганність, юний Олександр, очевидно, успадкував від своєї матері.
Імовірно, про велич цього хлопчика в майбутньому можна було здогадатися гаючи за ним із дитинства. Він міг бути й невблаганним романтиком, і тверезим раціоналістом, і безнадійно закоханим, і жорстоким ґвалтівником.
Минали роки, Олександр дорослішав. Філіп, його батько, почав відчувати, наскільки холодно до нього ставиться його син. У ньому не відчувалося звичайної синівської прихильності. Швидше за все, це пояснювалося напруженими стосунками між його батьками. Тим більше що Олександр був дуже прив'язаний до матері. Він знав про невірність свого батька, знав, що мати, Олімпіада, ненавидить його, ревнує. Цю жорстокість і перейняв від матері Олександр. До того ж він ще й заздрив своєму батькові, його успіхам. Йому дуже хотілося, щоб у майбутньому йому випала можливість помірятися з власним батьком славою й силами.
Філіп, як міг, намагався знайти спільну мову зі своїм сином, але всі його спроби закінчувалися розчаруванням. Він прекрасно усвідомлював, що вплив матері на Олександра набагато більший, ніж його власний. До того ж йому було відомо, що улюблені вчителі сина Лісімах і Леонід повністю підтримували Олімпіаду. Філіпові не подобалося таке ставлення, і він вирішив, що Олександра може "переробити" тільки справді велика людина. Тому Філіп відправляє Аристотелю на острів Лесбос своє за й незабаром одержує позитивну відповідь.
Аристотель зумів побачити в юному Олександрі найбільшого проводиря еллінів і до того ж наймогутнішого володаря Європи. Тому філософ і погодився на пропозицію Філіпа навчати його сина. Аристотель не прагнув стати радником при дворі, тому що його цікавив тільки юнак. У той час філософові було приблизно сорок років. Аристотель не хотів видатися Олександру мудрецем з уже усталеним світоглядом. Його постійно кликала вперед спрага нового, незвіданого. Він просив Олександра не вважати його всезнаючим філософом, якому відомі відповіді на всі питання, тому Аристотель і Олександр так потоваришували й навіть полюбили один одного. Вони разом шукали нове, прагнули осягнути невідоме.
Минав час, Олександр ріс, перетворюючись на дорослу людину. Настав такий момент, коли Філіп вирішив, що син став дорослим. Він вирішує довірити йому управління державою.