Юлій Цезар вперше був призначений диктатором під час Громадянської війни рішенням претора Марка Емілія Лепіда влітку 49 року до н. е. для організації виборів у Римі. Він у цей час перебував в Іспанії, переслідуючи війська Помпея, і після повернення до столиці склав свої повноваження. Вдруге Цезар був заочно призначений диктатором восени 48 року до н. е. за ініціативою консула Публія Сервілія Ісавріка коли перебував з військом у Єгипті — отримавши необмежені повноваження на рік (замість традиційних шести місяців), Цезар призначив своїм помічником (начальником кавалерії) Марка Антонія, якого направив на Апенніни для управління Італією.
Після отримання вирішальної перемоги у битві при Тапсі (нині — Туніс) у 46 році до н.е., коли Цезарю підкорилась уся Північна Африка, він був утретє призначений диктатором, тепер вже на десять років, що, враховуючи його вік, 54 роки, розглядалось як пожиттєвий термін. Відмовившись від необмежених повноважень, наступнорго року Цезар був укотре обраний консулом і, здобувши 17 березня 45 року до н.е. перемогу біля міста Мунда (сучасна Іспанія) над військами Помпея Молодшого, повернувся в Рим, де рішенням сенату доповнив своє ім'я титулом «імператор», яке використовувалось для позначення полководця-переможця.
14 лютого 44 року до н.е. Імператор Гай Юлій Цезар учетверте став диктатором і другим, після Луція Корнелія Сулли, хто всупереч римській традиції отримав повноваження без всяких часових обмежень. Однак, на відміну від Сулли, який відмовився від диктаторських повноважень після завершення реформ, Цезар став першим, хто в Римі прямо заявив про намір правити довічно. Як цензор він мав право визначати склад сенату, як народний трибун — накладати вето на сенатські декрети, що позбавляло народні збори реального впливу на політичні процеси.
ісля вбивства Юлія Цезаря в березні 45 року до н. е. влада в Римській республіці перейшла до Марка Антонія, послідовника Цезаря, якого підтримали війська. Скориставшись заворушеннями, які охопили Рим, він швидко заволодів архівом Цезаря і державною скарбницею. Проте свої претензії на спадщину вбитого диктатора заявив 18-річний Гай Октавіан Фірін, внучатий племінник Цезаря, який таємно був ним усиновлений і призначений спадкоємцем.
Взявши собі ім'я свого прийомного батька (і приховуючи родове, проте незнатне, Октавіан), Гай Юлій Цезар розпочав закулісну боротьбу проти Марка Антонія. Користуючись підтримкою Цицерона, а подекуди закулісними інтигами, Октавіан зробив стрімку військову кар'єру і в 20 років став консулом. У 43 році до н. е. Марк Антоній, Октавіан і Марк Емілій Лепід утворили Другий триумвірат, який на 5 років перебрав владу у сенату для наведення в країні порядку. Скориставшись надзвичайними повноваженнями, триумвіри постановили вбити 300 сенаторів, причетних до смерті Цезаря, а наступного року розбили війська Брута і Кассія, вбивць Цезаря. За наполяганням Марка Антонія до проскрипційних списків попав і сенатор Марк Тулій Цицерон (як запеклий опонент Юлія Цезаря), чия рука і голова після його вбивства були виставлені на загальний огляд у Римі.
В 40 році до н. е. триумвіри розділили між собою сфери вливу — Октавіан отримував Захід республіки, Антоній, який на цей момент одружився з сестрою Октавіана, — Схід, а Лепід — Африку.
Ще за рік перед цим, прагнучи реалізувати плани Цезаря і здійснити похід проти Парфії, Антоній прибув до Єгипту, де познайомився з царицею Клеопатрою, колишньою коханкою Юлія Цезаря, від якого та народила сина Цезаріона. Закохавшись в неї, Антоній фактично перестав займатись державними справами, а в 36-37 роках до н. е. провів невдалу кампанію проти Парфії. В той же час Клеопатра за ці роки народила йому трьох дітей.
Щоб помститись, Октавіан наказав розшукати і оголосити заповіт Антонія, за яким Цезаріон ставав спадкоємцем Риму, а діти Антонія від Клеопатри — правителями Вірменії, Сирії, Малої Азії та Кіренаїки. Новини про це викликали занепокоєння римських сенаторів і вони оголосили Клеопатрі війну. Вирішальна битва відбулась 2 вересня 31 року до н.е. біля мису Акцій, на узбережжі Іонійського моря, — єгипетський флот був розбитий.
Через рік Октавіан завоював столицю Александрію Єгипетську і 1 серпня 30 року до н.е. Марк Антоній був змушений покінчити життя самогубством. Того ж дння за наказом Октавіана були вбиті Цезаріон та Антілл, старший син Антонія від першого шлюбу. Через кілька днів і Клеопатра після невдалих спроб отримати від Октавіана гарантії власної безпеки і передачі престолу своїм дітям позбавила себе життя.
Средневековые ведовские процессы - процессы над ведьмами - и сегодня продолжают смущать умы ученых и тех, кто интересуется историей. Сотни тысяч обвиненных в колдовстве или связи с дьяволом были тогда отправлены на костер. В чем причины столь безумной вспышки боязни нечистой силы, ведовства, охватившей Западную Европу в ХV-XVII веках? Они неясны и ныне. Наука практически всегда рассматривает средневековую охоту на ведьм как нечто вторичное, полностью зависящее от внешних обстоятельств - состояния общества, церкви. Предлагаемая же статья делает попытку объяснить феномен охоты на ведьм, опираясь на частные факты, на первый взгляд малозначительные и не удостоившиеся внимания исследователей. Многое в публикуемой статье может показаться неожиданным. Спешу уверить: обнародуя свои выводы, я не стремлюсь к сенсации, но твердо убежден, что приведенные факты и их анализ заслуживают внимания и дальнейшего изучения.
Відповідь:
Юлій Цезар вперше був призначений диктатором під час Громадянської війни рішенням претора Марка Емілія Лепіда влітку 49 року до н. е. для організації виборів у Римі. Він у цей час перебував в Іспанії, переслідуючи війська Помпея, і після повернення до столиці склав свої повноваження. Вдруге Цезар був заочно призначений диктатором восени 48 року до н. е. за ініціативою консула Публія Сервілія Ісавріка коли перебував з військом у Єгипті — отримавши необмежені повноваження на рік (замість традиційних шести місяців), Цезар призначив своїм помічником (начальником кавалерії) Марка Антонія, якого направив на Апенніни для управління Італією.
Після отримання вирішальної перемоги у битві при Тапсі (нині — Туніс) у 46 році до н.е., коли Цезарю підкорилась уся Північна Африка, він був утретє призначений диктатором, тепер вже на десять років, що, враховуючи його вік, 54 роки, розглядалось як пожиттєвий термін. Відмовившись від необмежених повноважень, наступнорго року Цезар був укотре обраний консулом і, здобувши 17 березня 45 року до н.е. перемогу біля міста Мунда (сучасна Іспанія) над військами Помпея Молодшого, повернувся в Рим, де рішенням сенату доповнив своє ім'я титулом «імператор», яке використовувалось для позначення полководця-переможця.
14 лютого 44 року до н.е. Імператор Гай Юлій Цезар учетверте став диктатором і другим, після Луція Корнелія Сулли, хто всупереч римській традиції отримав повноваження без всяких часових обмежень. Однак, на відміну від Сулли, який відмовився від диктаторських повноважень після завершення реформ, Цезар став першим, хто в Римі прямо заявив про намір правити довічно. Як цензор він мав право визначати склад сенату, як народний трибун — накладати вето на сенатські декрети, що позбавляло народні збори реального впливу на політичні процеси.
ісля вбивства Юлія Цезаря в березні 45 року до н. е. влада в Римській республіці перейшла до Марка Антонія, послідовника Цезаря, якого підтримали війська. Скориставшись заворушеннями, які охопили Рим, він швидко заволодів архівом Цезаря і державною скарбницею. Проте свої претензії на спадщину вбитого диктатора заявив 18-річний Гай Октавіан Фірін, внучатий племінник Цезаря, який таємно був ним усиновлений і призначений спадкоємцем.
Взявши собі ім'я свого прийомного батька (і приховуючи родове, проте незнатне, Октавіан), Гай Юлій Цезар розпочав закулісну боротьбу проти Марка Антонія. Користуючись підтримкою Цицерона, а подекуди закулісними інтигами, Октавіан зробив стрімку військову кар'єру і в 20 років став консулом. У 43 році до н. е. Марк Антоній, Октавіан і Марк Емілій Лепід утворили Другий триумвірат, який на 5 років перебрав владу у сенату для наведення в країні порядку. Скориставшись надзвичайними повноваженнями, триумвіри постановили вбити 300 сенаторів, причетних до смерті Цезаря, а наступного року розбили війська Брута і Кассія, вбивць Цезаря. За наполяганням Марка Антонія до проскрипційних списків попав і сенатор Марк Тулій Цицерон (як запеклий опонент Юлія Цезаря), чия рука і голова після його вбивства були виставлені на загальний огляд у Римі.
В 40 році до н. е. триумвіри розділили між собою сфери вливу — Октавіан отримував Захід республіки, Антоній, який на цей момент одружився з сестрою Октавіана, — Схід, а Лепід — Африку.
Ще за рік перед цим, прагнучи реалізувати плани Цезаря і здійснити похід проти Парфії, Антоній прибув до Єгипту, де познайомився з царицею Клеопатрою, колишньою коханкою Юлія Цезаря, від якого та народила сина Цезаріона. Закохавшись в неї, Антоній фактично перестав займатись державними справами, а в 36-37 роках до н. е. провів невдалу кампанію проти Парфії. В той же час Клеопатра за ці роки народила йому трьох дітей.
Щоб помститись, Октавіан наказав розшукати і оголосити заповіт Антонія, за яким Цезаріон ставав спадкоємцем Риму, а діти Антонія від Клеопатри — правителями Вірменії, Сирії, Малої Азії та Кіренаїки. Новини про це викликали занепокоєння римських сенаторів і вони оголосили Клеопатрі війну. Вирішальна битва відбулась 2 вересня 31 року до н.е. біля мису Акцій, на узбережжі Іонійського моря, — єгипетський флот був розбитий.
Через рік Октавіан завоював столицю Александрію Єгипетську і 1 серпня 30 року до н.е. Марк Антоній був змушений покінчити життя самогубством. Того ж дння за наказом Октавіана були вбиті Цезаріон та Антілл, старший син Антонія від першого шлюбу. Через кілька днів і Клеопатра після невдалих спроб отримати від Октавіана гарантії власної безпеки і передачі престолу своїм дітям позбавила себе життя.
Средневековые ведовские процессы - процессы над ведьмами - и сегодня продолжают смущать умы ученых и тех, кто интересуется историей. Сотни тысяч обвиненных в колдовстве или связи с дьяволом были тогда отправлены на костер. В чем причины столь безумной вспышки боязни нечистой силы, ведовства, охватившей Западную Европу в ХV-XVII веках? Они неясны и ныне. Наука практически всегда рассматривает средневековую охоту на ведьм как нечто вторичное, полностью зависящее от внешних обстоятельств - состояния общества, церкви. Предлагаемая же статья делает попытку объяснить феномен охоты на ведьм, опираясь на частные факты, на первый взгляд малозначительные и не удостоившиеся внимания исследователей. Многое в публикуемой статье может показаться неожиданным. Спешу уверить: обнародуя свои выводы, я не стремлюсь к сенсации, но твердо убежден, что приведенные факты и их анализ заслуживают внимания и дальнейшего изучения.