ответить на во Враги Рима, сражавшиеся в войске Ганнибала.
2. Он смог победить Ганнибала.
3. Автор фразы: «Карфаген должен быть разрушен!»
4. Из-за этого острова началась первая война Рима с Карфагеном.
5. На этом материке находилась столица Карфагенского государства.
6. Здесь римляне потерпели полное поражение от Ганнибала.

(2)
1. Эти животные Ганнибала наводили ужас на римлян.
2. Страна, которой владел Карфаген в Европе.
3. Территория, завоеванная Римом за пределами Италии.
4. Торжественный въезд в Рим полководца-победителя.
5. Горы, которые преодолела армия Ганнибала.
6. Здесь был решен исход войны Рима с Карфагеном.

Пять с половиной тысяч лет тому назад на северо-востоке Африки, на берегах великого Нила возникло государство Египет, ставшее колыбелью одной из древнейших цивилизаций мира. Если страны Междуречья всегда были открыты для различных вторжений, то отделенный пустынями от неспокойного Востока Египет находился в сравнительной изоляции. С юга естественным защитным рубежом Египта были высокие горные хребты и скалистые пороги Нила, с севера страну защищали Средиземное море и болотистая долина дельты Нила, с запада и востока – раскаленные пески пустыни. По выражению древнегреческого историка Диодора Сицилийского, «Египет со всех сторон защищен природой» . Именно эта обособленность давала стране некоторые преимущества. Египет менее стран Месопотамии подвергался разрушительным нашествиям. Едва появившись, египетское государство оказалось на удивление стабильным, консервативным и прочным на протяжении почти 3000 лет. 

Последней великой эпохой в истории египетской цивилизации стал период Нового царства (1570–1075 гг. до н. э. ) – когда государство стало настоящей империей благодаря умелому военному и гражданскому управлению великих фараонов. Эта эпоха подарила стране самых знаменитых правителей. И в то же время это был период непрерывных конфликтов с Ближним Востоком. 

Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.