Спарта́к (лат. Spartacus, греч. Σπάρτακος; погиб в апреле 71 года до н. э. на реке Силари, Апулия) — руководитель восстания рабов и гладиаторов в Италии в 73—71 годах до н. э. Был фракийцем, при до конца не ясных обстоятельствах стал рабом, а позже — гладиатором. В 73 году до н. э. вместе с 70 сторонниками бежал из гладиаторской школы в Капуе, укрылся на Везувии и разбил высланный против него отряд. В дальнейшем смог создать сильную и относительно дисциплинированную армию из рабов и италийской бедноты и нанести римлянам ряд серьёзных поражений. В 72 году до н. э. он разбил обоих консулов, его армия выросла, по разным сведениям, до 70 или даже до 120 тысяч человек. С боями Спартак дошёл до северных границ Италии, по-видимому, предполагая перейти Альпы, но потом повернул обратно.
Римский сенат назначил командующим в войне Марка Лициния Красса, который смог повысить бое правительственной армии. Спартак отступил в Бруттий, откуда планировал переправиться в Сицилию, но не смог преодолеть Мессинский пролив. Красс отрезал его от остальной Италии рвом и укреплениями; восставшие смогли прорваться и одержать победу в ещё одном сражении. Наконец, в апреле 71 года до н. э., когда ресурсы были исчерпаны, а в Италии появились ещё две римские армии, Спартак вступил в последнюю битву на реке Силар. Он погиб в бою, повстанцы были перебиты.
Личность Спартака с XIX века очень популярна: вождь восстания является главным героем ряда известных книг, художественных фильмов и других произведений искусства. Высокую оценку Спартаку дал Карл Маркс, и в дальнейшем эта оценка получила рас в марксистской историографии. Спартак стал символом коммунистического движения. Многие исследователи отмечают связь восстания как со стихийной борьбой против рабовладения, так и с гражданскими войнами, развернувшимися в Риме в I веке до н. э.
Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І–II ст. Плінію Старшому, Корнелію Тациту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву "слов'яни". Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі "Про походження та діяння готів" (інша назва цієї книги – "Готика") 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. "Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...". Назви "склавіни" та "анти" щодо слов'ян поряд із назвою "венеди" трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – в Подніпров'ї, склавіни – в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.
Спарта́к (лат. Spartacus, греч. Σπάρτακος; погиб в апреле 71 года до н. э. на реке Силари, Апулия) — руководитель восстания рабов и гладиаторов в Италии в 73—71 годах до н. э. Был фракийцем, при до конца не ясных обстоятельствах стал рабом, а позже — гладиатором. В 73 году до н. э. вместе с 70 сторонниками бежал из гладиаторской школы в Капуе, укрылся на Везувии и разбил высланный против него отряд. В дальнейшем смог создать сильную и относительно дисциплинированную армию из рабов и италийской бедноты и нанести римлянам ряд серьёзных поражений. В 72 году до н. э. он разбил обоих консулов, его армия выросла, по разным сведениям, до 70 или даже до 120 тысяч человек. С боями Спартак дошёл до северных границ Италии, по-видимому, предполагая перейти Альпы, но потом повернул обратно.
Римский сенат назначил командующим в войне Марка Лициния Красса, который смог повысить бое правительственной армии. Спартак отступил в Бруттий, откуда планировал переправиться в Сицилию, но не смог преодолеть Мессинский пролив. Красс отрезал его от остальной Италии рвом и укреплениями; восставшие смогли прорваться и одержать победу в ещё одном сражении. Наконец, в апреле 71 года до н. э., когда ресурсы были исчерпаны, а в Италии появились ещё две римские армии, Спартак вступил в последнюю битву на реке Силар. Он погиб в бою, повстанцы были перебиты.
Личность Спартака с XIX века очень популярна: вождь восстания является главным героем ряда известных книг, художественных фильмов и других произведений искусства. Высокую оценку Спартаку дал Карл Маркс, и в дальнейшем эта оценка получила рас в марксистской историографии. Спартак стал символом коммунистического движения. Многие исследователи отмечают связь восстания как со стихийной борьбой против рабовладения, так и с гражданскими войнами, развернувшимися в Риме в I веке до н. э.
Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І–II ст. Плінію Старшому, Корнелію Тациту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву "слов'яни". Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі "Про походження та діяння готів" (інша назва цієї книги – "Готика") 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. "Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...". Назви "склавіни" та "анти" щодо слов'ян поряд із назвою "венеди" трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – в Подніпров'ї, склавіни – в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.
Я извиняюсь если ответ не правильный!!!