Начало феодальной войныВ конце XIV в. внутри Московского княжества образовалось несколько удельных княжеств, выделенных Дмитрием Донским своим младшим сыновьям (кроме существовавшего ранее удела его двоюродного брата Владимира Андреевича серпуховского). Из них крупнейшим и экономически наиболее развитым было Галицкое княжество, доставшееся (вместе со Звенигородом) второму сыну Дмитрия Донского Юрию. После смерти Василия I Юрий начал борьбу с своим племянником Василием II за великокняжеский престол, обосновывая свои права на него ставшим уже архаичным принципом родового старшинства дядьев перед племянниками. Не встретив поддержки своим притязаниям у митрополита фотия и московских бояр, Юрий попытался получить ярлык на великое кня-жение в Орде. Но правители Орды, где происходила очередная смута, не захотели ссориться с Москвой, и Юрий начал вооруженную борьбу, опираясь на ресурсы своего княжества. Дважды (в 1433 и 1434 гг.) ему удавалось захватывать Москву. Однако утвердиться в ней Юрию так и не удалось из-за враждебного отношения к нему со стороны московских бояр, горожан и великокняжеских' служилых людей, видевших в нем прежде всего мятежного удельного князя.Расширение территории феодальной войныПосле смерти Юрия в 1434 г. борьбу с Василием II продолжили его сыновья Василий Косой и Дмитрий Шемяка. Внешне борьба между ними продолжала сохранять вид династического спора за великокняжеский престол между двумя линиями потомства Дмитрия Донского, хотя у сыновей Юрия уже не было каких-либо оснований оспаривать права Василия II. Борьба между ними по существу стала решающим столкновением сторонников и противников государственной централизации. Решался вопрос: на каких основаниях должны были строиться отношения московских князей с другими князьями, поскольку роль Москвы как руководящего политического центра Руси стала очевидным фактом. Развязавшая феодальную войну коалиция удельных князей во главе с галицкими князьями представляла феодально-консервативную реакцию на достигнутые Москвой успехи в политическом объединении страны и усиление великокняжеской власти за счет сужения и ликвидации политической самостоятельности и суверенных прав князей в их владениях — «отчинах». Успешная вначале борьба Василия II с коалицией удельных князей (в 1436 г. был захвачен и ослеплен сын Юрия Василий Косой) была вскоре осложнена активным вмешательством татар. Изгнанный из Золотой Орды Едигеем внук Тохтамыша хан Улу-Мухаммед (основатель будущего Казанского ханства), обосновавшись в 1436 — 1437 гг. с своей ордой в Среднем Поволжье, использовал феодальную смуту на Руси для захвата Нижнего Новгорода и опустошительных набегов в глубь русских земель. В 1445 г. в битве под Суздалем сыновья Улу-Мухаммеда разби-ли московское войско, пленив Василия II . Он был отпущен из плена за огромный выкуп, тяжесть которого и насилия прибывших для егО получения татар вызвали широкое недовольство, лишив Василия II поддержки со стороны горожан и служилых феодалов. Этим воспользовался Дмитрий Шемяка и поддерживавшие его удельные князья, устроившие против Василия II заговор, к которому примкнула часть московских бояр, купцов и духовенства. В феврале 1446 г. Василий II, приехавший в Троице-Сергиев монастырь на богомолье, был выдан монахами заговорщикам, ослеплен и сослан в Углич. Феодальная война, явившаяся важным этапом в образовании единого Русского государства, окончилась поражением коалиции удельных князей, попытавшихся приостановить ликвидацию порядков феодальной раздробленности, отстоять независимость своих княжений. Поражение удельных князей и усиление великокняжеской власти создали условия для перехода к завершающему этапу объединительного процесса.
Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української Головної
Визвольної Ради від 30 травня 1947 року
Тож 14 жовтня стало символічною датою постання УПА. Із 2014 року відповідно до Указу Президента України № 806 14 жовтня є також Днем захисника України на вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві.
Объяснение:
Український визвольний рух, який на початку ХХ століття вилився у національну революцію 1917–1921 років, не спинився після її поразки, а трансформувався у збройне підпілля. На Західній Україні, яка відійшла до Польщі, розгорнула діяльність Українська військова організація, що мала завадити закріпленню окупаційної влади. До організації ввійшли переважно ветерани військових формувань Української революції. З’явилися також молодіжні націоналістичні гуртки. У 1929 році обидві течії об’єдналися та створили Організацію українських націоналістів. До 1938 року її очолював полковник Січових Стрільців Євген Коновалець.
Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури охоплювали більшість теренів Західної України. У березні 1939 року її представники брали активну участь у захисті новопроголошеної Карпатської України.
Одним із найважчих в історії організації став період 1939–1941 років, коли Західну Україну було приєднано до СРСР. Тоді ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР – НКВД. Відчайдушний спротив комуністичному режиму призвів до численних втрат: за різними даними, від 16 до 35 тисяч арештованих і страчених оунівців. Проте навіть за жорстких умов у перші дні німецько-радянської війни ОУН розгорнула масове антирадянське повстання.
Питання вибору тактики досягнення головної мети – здобуття незалежності України стало причиною наростання протиріч між керівництвом крайової ОУН (на території України) й еміграційним проводом націоналістів на чолі з Андрієм. Урешті антагонізм вилився у створення молодим радикальним поколінням 10 лютого 1940 року Революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Він обрав тактику “доконаних фактів” – здобути незалежність шляхом революційної боротьби силами українського народу і примусити нацистську Німеччину визнати цей факт. Натомість ОУН під керівництвом Андрія Мельника у боротьбі за самостійність України розраховувало головним чином на підтримку гітлерівської Німеччини.
Успешная вначале борьба Василия II с коалицией удельных князей (в 1436 г. был захвачен и ослеплен сын Юрия Василий Косой) была вскоре осложнена активным вмешательством татар. Изгнанный из Золотой Орды Едигеем внук Тохтамыша хан Улу-Мухаммед (основатель будущего Казанского ханства), обосновавшись в 1436 — 1437 гг. с своей ордой в Среднем Поволжье, использовал феодальную смуту на Руси для захвата Нижнего Новгорода и опустошительных набегов в глубь русских земель. В 1445 г. в битве под Суздалем сыновья Улу-Мухаммеда разби-ли московское войско, пленив Василия II . Он был отпущен из плена за огромный выкуп, тяжесть которого и насилия прибывших для егО получения татар вызвали широкое недовольство, лишив Василия II поддержки со стороны горожан и служилых феодалов. Этим воспользовался Дмитрий Шемяка и поддерживавшие его удельные князья, устроившие против Василия II заговор, к которому примкнула часть московских бояр, купцов и духовенства. В феврале 1446 г. Василий II, приехавший в Троице-Сергиев монастырь на богомолье, был выдан монахами заговорщикам, ослеплен и сослан в Углич.
Феодальная война, явившаяся важным этапом в образовании единого Русского государства, окончилась поражением коалиции удельных князей, попытавшихся приостановить ликвидацию порядков феодальной раздробленности, отстоять независимость своих княжений. Поражение удельных князей и усиление великокняжеской власти создали условия для перехода к завершающему этапу объединительного процесса.
Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української Головної
Визвольної Ради від 30 травня 1947 року
Тож 14 жовтня стало символічною датою постання УПА. Із 2014 року відповідно до Указу Президента України № 806 14 жовтня є також Днем захисника України на вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві.
Объяснение:
Український визвольний рух, який на початку ХХ століття вилився у національну революцію 1917–1921 років, не спинився після її поразки, а трансформувався у збройне підпілля. На Західній Україні, яка відійшла до Польщі, розгорнула діяльність Українська військова організація, що мала завадити закріпленню окупаційної влади. До організації ввійшли переважно ветерани військових формувань Української революції. З’явилися також молодіжні націоналістичні гуртки. У 1929 році обидві течії об’єдналися та створили Організацію українських націоналістів. До 1938 року її очолював полковник Січових Стрільців Євген Коновалець.
Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури охоплювали більшість теренів Західної України. У березні 1939 року її представники брали активну участь у захисті новопроголошеної Карпатської України.
Одним із найважчих в історії організації став період 1939–1941 років, коли Західну Україну було приєднано до СРСР. Тоді ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР – НКВД. Відчайдушний спротив комуністичному режиму призвів до численних втрат: за різними даними, від 16 до 35 тисяч арештованих і страчених оунівців. Проте навіть за жорстких умов у перші дні німецько-радянської війни ОУН розгорнула масове антирадянське повстання.
Питання вибору тактики досягнення головної мети – здобуття незалежності України стало причиною наростання протиріч між керівництвом крайової ОУН (на території України) й еміграційним проводом націоналістів на чолі з Андрієм. Урешті антагонізм вилився у створення молодим радикальним поколінням 10 лютого 1940 року Революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Він обрав тактику “доконаних фактів” – здобути незалежність шляхом революційної боротьби силами українського народу і примусити нацистську Німеччину визнати цей факт. Натомість ОУН під керівництвом Андрія Мельника у боротьбі за самостійність України розраховувало головним чином на підтримку гітлерівської Німеччини.