Изучавшие старинные печати, – этой сферой науки занимаются ученые, посвятившие себя сфрагистике,[1] – обратили внимание на необычную печать, скреплявшую жалованную, меновую и отводную грамоту великого князя московского ивана iii (1440–1505), данную в 1497 году волоцким князьям – братьям федору и ивану борисовичам. грамота позволяла решать вопросы владения и пользования землей, а также предоставляла некоторые привилегии тому и другому брату, отцом которых был младший сын царя василия темного – борис. борис доводился родным братом ивану iii, а волоцкие князья – федор и иван – были племянниками великого князя московского. за три года до того, как федору и ивану была дана эта грамота, их отец умер, и появилась необходимость решить вопросы, возникшие между осиротевшими братьями, их дяде и опекуну ивану iii васильевичу. однако данная грамота оставалась бы одной из сотен ей подобных, если бы не прикрепленная к ней печать. не обратить внимания на эту печать невозможно. от всех предшествующих княжеских печатей она отличалась прежде всего цветом (оттиск не из черного или светлого воска, а из красного), а также исключительно высоким качеством оттиска и круговой легендой,[2] содержащей полный титул великого князя московского, сложившийся к 1490 году. главное же отличие печати заключалось в ее изобразительных компонентах. на лицевой стороне помещен всадник в военных доспехах и развевающемся плаще, копьем поражающий дракона (крылатого змея) в шею. круговая надпись обозначает титул ивана iii: «иоанъ б(о)жиею милостию господарь всея руси и велики кн(я)зь». оборотную сторону печати занимает двуглавый орел с коронами на головах и с распростертыми опущенными вниз крыльями. его окружает легенда, являющаяся продолжением титула лицевой стороны: «и великыи кн(я)з. влад. и мос. и нов. и пск. и тве. и уго. и вят. и пер. и бол». восстановим сокращения, сделанные в тексте на оборотной стороне печати: «и великий князь владимирский, и московский, и новгородский, и псковский, и тверской, и угорский,[3] и вятский, и пермский, и болгарский[4]».
ответ:Колективіза́ція сільського господарства в СРСР — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.
Фактичною метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це давало змогу встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85 % населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона була війною режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.
Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде не й довго, особливо після тих вчинків, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що вони зможуть колективізувати не більше 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30 %). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, вочевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
ответ:Колективіза́ція сільського господарства в СРСР — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.
Фактичною метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це давало змогу встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85 % населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона була війною режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.
Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде не й довго, особливо після тих вчинків, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що вони зможуть колективізувати не більше 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30 %). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, вочевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Объяснение:держи добрий человек его оно?