По вертикалі вона реалізується між центральною владою у Вашингтоні і 50 штатами, плюс столичним округом Колумбія, які мають достатньо високі повноваження, в тому числі щодо формування і розподілу місцевого бюджету, податкової політики, питань судочинства і юстиції.
Формальна дата заснування країни – 4 липня 1776 року, коли 13 британських колоніальних територій проголосили свою незалежність від метрополії. З тих пір 4 липня, День Незалежності, є національним святом США.
Діюча Конституція була ухвалена через 11 років – 17 вересня 1787 року (документ, який залишається практично незмінним і донині, був ухвалений спеціально скликаним Конституційним конвентом у Філадельфії).
Протягом історії країни до Конституції було внесено 27 поправок, причому найперші десять були внесені одночасно, отримавши назву «Біль про права». Решта 17 поправок вносилися окремо. Остання, зроблена в 1992 році, передбачала введення додаткових конституційних обмежень для підвищення оплати праці членів Конгресу.
Жодна з поправок не передбачала зміни форми правління в країні. Три поправки (1933, 1951 і 1967 років) стосувалися термінів перебування при владі президента, віце-президента і членів Конгресу.
Президент є головою виконавчої гілки влади, тобто на нього покладається завдання втілювати у життя закони, прийняті Конгресом. Він обирається максимально на 2 чотирирічні терміни, є головнокомандувачем, призначає членів адміністрації, федеральних суддів і членів Верховного суду. Проте всі вони потребують затвердження в Сенаті.
Президентом може стати будь-який громадянин США, народжений на американській території і не молодший 35 років. Аналогічні вимоги стосуються віце-президента, який обирається спільно з президентом.
Голова виконавчої влади і адміністрації (уряду) країни – Президент (з 20 січня 2009 р. – Б. Обама, 44-й президент). Кандидати в члени адміністрації, а також посли пропонуються Президентом і затверджуються Сенатом. Президент в парі з Віце-президентом (Дж. Байден) обирається кожні чотири роки за до так званої Колегії виборців, до якої входять 538 чоловік.
Законодавча влада складається з двох палат Конгресу:
Нижня - Палата представників
Верхня (Сенат).
Палата представників складається з 435 конгресменів, які переобираються кожні 2 роки. Головою Палати представників є Спікер (Ненсі Пелозі з Каліфорнії).
Натомість 100 сенаторів (по два від кожного штату) обираються на 6 років, але розбиті на 3 групи, за рахунок чого кожні два роки переобирається третина верхньої палати. Формальним головою Сенату є Віце-президент США, хоча реальним керівником є голова демократичної більшості палати (сенатор Геррі Рід від Невади).
Характерною рисою американської системи демократії є високі повноваження, якими наділена вища судова влада, тобто Верховний суд. До його складу входять 9 суддів, які пропонуються Президентом і на довічний термін затверджуються Сенатом. Нинішній голова Верховного Суду Дж. Робертс - молодший був обраний до Верховного Суду у вересні 2005 р.
Парижский мирный договор (Парижский трактат[1]) — международный договор, подписанный 18 (30) марта 1856 года на Парижском конгрессе, открывшемся 13 (25) февраля 1856 года в столице Франции. В работе конгресса участвовали Россия, с одной стороны, и союзники по Крымской войне Османская империя, Франция, Британская империя, Австрия, Сардиния, а также Пруссия[2].
Неудачный для России ход войны привёл к ущемлению её прав и интересов; однако контрибуцию Россия не платила; территориальные потери в итоге оказались для неё минимальны (первоначально Англия требовала, среди прочего, уступки Бессарабии и уничтожения Николаева): Россия отказывалась от укрепления Аландских островов; соглашалась на свободу судоходства по Дунаю; отказывалась от протектората над Валахией, Молдавским княжеством и Сербией, уступала Молдавскому княжеству свои владения в устьях Дуная и часть Южной Бессарабии, по ст. III возвращала занятые у Турции город и цитадель Карс вместе с «прочими частями оттоманских владений, занятых российскими войсками». В прочие земли входили Баязет, Ардахан, Кагызман, Олты и позиции в 5,5 км от Эрзурума. В обмен на это, по ст. IV Россия получала Севастополь, Балаклаву, Камыш, Керчь-Еникале, Кинбурн, «а равно и все прочие места, занятые союзными войсками».
Принципиальное значение для России имела ст. XI о нейтрализации Чёрного моря, запрещавшая всем черноморским державам иметь на Чёрном море военные флоты. Ст. XIII запрещала также царю и султану создавать на побережье военно-морские арсеналы и крепости. Таким образом, Российская империя ставилась в неравноправное положение с Османской, которая сохранила полностью свои военно-морские силы в Мраморном и Средиземном морях.
К трактату прилагалась конвенция о проливах Босфор и Дарданеллы, подтверждавшая их закрытие для иностранных военных кораблей в мирное время.
Парижский мирный договор 1856 года полностью изменил международную обстановку в Европе, уничтожив европейскую систему, покоившуюся на Венских трактатах 1815 года. Парижский договор стал стержнем европейской дипломатии вплоть до франко-прусской войны 1870—1871 гг.
Россия добилась отмены запрета держать военно-морской флот в Чёрном море на Лондонской конвенции 1871 года. Вернуть часть утраченных территорий Россия смогла в 1878 году по Берлинскому трактату, подписанному в рамках Берлинского конгресса состоявшегося по итогам Русско-турецкой войны 1877—1878 годов.
По вертикалі вона реалізується між центральною владою у Вашингтоні і 50 штатами, плюс столичним округом Колумбія, які мають достатньо високі повноваження, в тому числі щодо формування і розподілу місцевого бюджету, податкової політики, питань судочинства і юстиції.
Формальна дата заснування країни – 4 липня 1776 року, коли 13 британських колоніальних територій проголосили свою незалежність від метрополії. З тих пір 4 липня, День Незалежності, є національним святом США.
Діюча Конституція була ухвалена через 11 років – 17 вересня 1787 року (документ, який залишається практично незмінним і донині, був ухвалений спеціально скликаним Конституційним конвентом у Філадельфії).
Протягом історії країни до Конституції було внесено 27 поправок, причому найперші десять були внесені одночасно, отримавши назву «Біль про права». Решта 17 поправок вносилися окремо. Остання, зроблена в 1992 році, передбачала введення додаткових конституційних обмежень для підвищення оплати праці членів Конгресу.
Жодна з поправок не передбачала зміни форми правління в країні. Три поправки (1933, 1951 і 1967 років) стосувалися термінів перебування при владі президента, віце-президента і членів Конгресу.
Президент є головою виконавчої гілки влади, тобто на нього покладається завдання втілювати у життя закони, прийняті Конгресом. Він обирається максимально на 2 чотирирічні терміни, є головнокомандувачем, призначає членів адміністрації, федеральних суддів і членів Верховного суду. Проте всі вони потребують затвердження в Сенаті.
Президентом може стати будь-який громадянин США, народжений на американській території і не молодший 35 років. Аналогічні вимоги стосуються віце-президента, який обирається спільно з президентом.
Голова виконавчої влади і адміністрації (уряду) країни – Президент (з 20 січня 2009 р. – Б. Обама, 44-й президент). Кандидати в члени адміністрації, а також посли пропонуються Президентом і затверджуються Сенатом. Президент в парі з Віце-президентом (Дж. Байден) обирається кожні чотири роки за до так званої Колегії виборців, до якої входять 538 чоловік.
Законодавча влада складається з двох палат Конгресу:
Нижня - Палата представників
Верхня (Сенат).
Палата представників складається з 435 конгресменів, які переобираються кожні 2 роки. Головою Палати представників є Спікер (Ненсі Пелозі з Каліфорнії).
Натомість 100 сенаторів (по два від кожного штату) обираються на 6 років, але розбиті на 3 групи, за рахунок чого кожні два роки переобирається третина верхньої палати. Формальним головою Сенату є Віце-президент США, хоча реальним керівником є голова демократичної більшості палати (сенатор Геррі Рід від Невади).
Характерною рисою американської системи демократії є високі повноваження, якими наділена вища судова влада, тобто Верховний суд. До його складу входять 9 суддів, які пропонуються Президентом і на довічний термін затверджуються Сенатом. Нинішній голова Верховного Суду Дж. Робертс - молодший був обраний до Верховного Суду у вересні 2005 р.
Парижский мирный договор (Парижский трактат[1]) — международный договор, подписанный 18 (30) марта 1856 года на Парижском конгрессе, открывшемся 13 (25) февраля 1856 года в столице Франции. В работе конгресса участвовали Россия, с одной стороны, и союзники по Крымской войне Османская империя, Франция, Британская империя, Австрия, Сардиния, а также Пруссия[2].
Неудачный для России ход войны привёл к ущемлению её прав и интересов; однако контрибуцию Россия не платила; территориальные потери в итоге оказались для неё минимальны (первоначально Англия требовала, среди прочего, уступки Бессарабии и уничтожения Николаева): Россия отказывалась от укрепления Аландских островов; соглашалась на свободу судоходства по Дунаю; отказывалась от протектората над Валахией, Молдавским княжеством и Сербией, уступала Молдавскому княжеству свои владения в устьях Дуная и часть Южной Бессарабии, по ст. III возвращала занятые у Турции город и цитадель Карс вместе с «прочими частями оттоманских владений, занятых российскими войсками». В прочие земли входили Баязет, Ардахан, Кагызман, Олты и позиции в 5,5 км от Эрзурума. В обмен на это, по ст. IV Россия получала Севастополь, Балаклаву, Камыш, Керчь-Еникале, Кинбурн, «а равно и все прочие места, занятые союзными войсками».
Принципиальное значение для России имела ст. XI о нейтрализации Чёрного моря, запрещавшая всем черноморским державам иметь на Чёрном море военные флоты. Ст. XIII запрещала также царю и султану создавать на побережье военно-морские арсеналы и крепости. Таким образом, Российская империя ставилась в неравноправное положение с Османской, которая сохранила полностью свои военно-морские силы в Мраморном и Средиземном морях.
К трактату прилагалась конвенция о проливах Босфор и Дарданеллы, подтверждавшая их закрытие для иностранных военных кораблей в мирное время.
Парижский мирный договор 1856 года полностью изменил международную обстановку в Европе, уничтожив европейскую систему, покоившуюся на Венских трактатах 1815 года. Парижский договор стал стержнем европейской дипломатии вплоть до франко-прусской войны 1870—1871 гг.
Россия добилась отмены запрета держать военно-морской флот в Чёрном море на Лондонской конвенции 1871 года. Вернуть часть утраченных территорий Россия смогла в 1878 году по Берлинскому трактату, подписанному в рамках Берлинского конгресса состоявшегося по итогам Русско-турецкой войны 1877—1878 годов.