Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Сочинение "Один день военного похода" . Нет в мире такой непобедимой и сокрушительной армии, как легионы Рима. Воистину, боги были благосклонны ко мне, и я родился на варваром, а свободным гражданином величайшей в мире Империи. И к тому же – воином!
Большую часть жизни я провожу в походах. Но такую жизнь выбирал я сам, меня никто не заставлял. Я – наемник, как и все легионеры. Вот и в этот раз я отлучился почти на полтора года. Сегодня мы возвращаемся из победной Парфянской экспедиции в Сирию. Нас ведет генерал Марк Красс.
Сегодня у нас был бой с немногочисленным отрядом парфян: они разбежались и были разбиты наголову. Но я в нем почти не участвовал. Дело в том, что я триарий – ветеран, старший воин. А по правилам легиона мы стоим лишь в последнем ряду войска. Вперед идут самые молодые, а их прикрывают зрелые мужчины. Их же прикрываем мы.
Сейчас вечер и рабы, которые есть в любом легионе, разносят воинам пищу и вино. Вино сегодня можно пить, потому что генерал не опасается в этой местности нападения противника.
Пройдет не более месяца, и мы увидим родную Италию.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Сочинение "Один день военного похода" . Нет в мире такой непобедимой и сокрушительной армии, как легионы Рима. Воистину, боги были благосклонны ко мне, и я родился на варваром, а свободным гражданином величайшей в мире Империи. И к тому же – воином!
Большую часть жизни я провожу в походах. Но такую жизнь выбирал я сам, меня никто не заставлял. Я – наемник, как и все легионеры. Вот и в этот раз я отлучился почти на полтора года. Сегодня мы возвращаемся из победной Парфянской экспедиции в Сирию. Нас ведет генерал Марк Красс.
Сегодня у нас был бой с немногочисленным отрядом парфян: они разбежались и были разбиты наголову. Но я в нем почти не участвовал. Дело в том, что я триарий – ветеран, старший воин. А по правилам легиона мы стоим лишь в последнем ряду войска. Вперед идут самые молодые, а их прикрывают зрелые мужчины. Их же прикрываем мы.
Сейчас вечер и рабы, которые есть в любом легионе, разносят воинам пищу и вино. Вино сегодня можно пить, потому что генерал не опасается в этой местности нападения противника.
Пройдет не более месяца, и мы увидим родную Италию.