Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
Начало эпохи литовского политического верховенства над украинскими землями было положено в 1340 г., когда сын Гедимина Любарт сел на княжеский стол на Волыни и а Галиции. Последняя после 40-летней отчаянной военно-политической борьбы отошла к Польше, а Волынь стала первым реальным приобретением Литвы на украинских землях. Затем в течение одного-двух десятилетий под контроль Вильно перешли также Киевщина, Северщина и Подолия, вследствие чего почти вдвое возросла территория Литовского княжества. Фактически же около 90% населения Великого княжества Литовского составляли русины, то есть белорусы и украинцы. Русский язык стал официальным языком правительственных органов и великокняжеского двора, русские традиции быта и институты власти утвердились как государственные.
До конца 14 в. Великое княжество Литовское оставалось своеобразной федерацией земель-княжеств, в том числе украинских — Киевского, Чернигово-Северского, Волынского, Подольского. Каждым из них правил удельный князь, правда, теперь уже не из русской династии Рюриковичей, а из литовской — Гедиминовичей. Окрещённые по руському обряду, женатые на руських княжнах, приученные к традициям местного быта, эти правители не воспринимались как чужеземцы-завоеватели, а наоборот — пришли к согласию с руськой знатью, которая полностью разделяла настроения своих правителей, считавших себя независимыми от столичного Вильно. Свидетельством этого является чеканка собственной монеты в Киеве Владимиром Ольгердовичем, который титуловался “милостью Божией князем киевским”. Не особенно считался с метрополией и, чернигово-северский владетель Дмитрий-Корибут Ольгердович, проводя собственную внешнюю политику в партнёрстве с близкими соседями — московским и тверским князьями. Не обременяли себя обязанностями подданства в далёкой Подолии и братья Кориатовичи, особенно обеспокоенные соседством татар. В руських княжествах разворачивались масштабные фортификационные работы, инициированные правителями — Гедиминовичами. Так, в Киеве во второй половине 14 в: на высоком холме над ремесленным Подолом и Княжьей горой по приказу Владимира Ольгердовича вырос просторный и крепкий замок из дубовых колод, просуществовавший с определёнными перестройками до середины 17 в. При Любарте Гедиминовиче подвергся существенной модернизации Луцкий замок, сооружённый в конце 13 — первой четверти 14 в. Поражает мощь оборонительного строительства в Подолии, начатого при Кориатовичах, в особенности — коренная перестройка крепости и городских укреплений неприступного Каменца.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
Начало эпохи литовского политического верховенства над украинскими землями было положено в 1340 г., когда сын Гедимина Любарт сел на княжеский стол на Волыни и а Галиции. Последняя после 40-летней отчаянной военно-политической борьбы отошла к Польше, а Волынь стала первым реальным приобретением Литвы на украинских землях. Затем в течение одного-двух десятилетий под контроль Вильно перешли также Киевщина, Северщина и Подолия, вследствие чего почти вдвое возросла территория Литовского княжества. Фактически же около 90% населения Великого княжества Литовского составляли русины, то есть белорусы и украинцы. Русский язык стал официальным языком правительственных органов и великокняжеского двора, русские традиции быта и институты власти утвердились как государственные.
До конца 14 в. Великое княжество Литовское оставалось своеобразной федерацией земель-княжеств, в том числе украинских — Киевского, Чернигово-Северского, Волынского, Подольского. Каждым из них правил удельный князь, правда, теперь уже не из русской династии Рюриковичей, а из литовской — Гедиминовичей. Окрещённые по руському обряду, женатые на руських княжнах, приученные к традициям местного быта, эти правители не воспринимались как чужеземцы-завоеватели, а наоборот — пришли к согласию с руськой знатью, которая полностью разделяла настроения своих правителей, считавших себя независимыми от столичного Вильно. Свидетельством этого является чеканка собственной монеты в Киеве Владимиром Ольгердовичем, который титуловался “милостью Божией князем киевским”. Не особенно считался с метрополией и, чернигово-северский владетель Дмитрий-Корибут Ольгердович, проводя собственную внешнюю политику в партнёрстве с близкими соседями — московским и тверским князьями. Не обременяли себя обязанностями подданства в далёкой Подолии и братья Кориатовичи, особенно обеспокоенные соседством татар. В руських княжествах разворачивались масштабные фортификационные работы, инициированные правителями — Гедиминовичами. Так, в Киеве во второй половине 14 в: на высоком холме над ремесленным Подолом и Княжьей горой по приказу Владимира Ольгердовича вырос просторный и крепкий замок из дубовых колод, просуществовавший с определёнными перестройками до середины 17 в. При Любарте Гедиминовиче подвергся существенной модернизации Луцкий замок, сооружённый в конце 13 — первой четверти 14 в. Поражает мощь оборонительного строительства в Подолии, начатого при Кориатовичах, в особенности — коренная перестройка крепости и городских укреплений неприступного Каменца.