Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах , особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.
Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.
Літописання
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.
Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.
Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.[2]
Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля руську зброю і Руську землю.
Архітектура
Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля ма але водночас величний вигляд.
Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.
У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також б облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.[3]
На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.
Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.). Опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (за «Галицько-Волинським літописом»)
Образотворче мистецтво
Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами.
Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку.
У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.
Проте до нашого часу не збереглось жодної фрески, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.
Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.)[5], у якому містяться чотири мініатюри євангелістів на тлі обладнання книгописної майстерні.
Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.
Відповідь:
Освіта
Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах , особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.
Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.
Літописання
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.
Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.
Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.[2]
Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля руську зброю і Руську землю.
Архітектура
Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля ма але водночас величний вигляд.
Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.
У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також б облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.[3]
На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.
Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.). Опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (за «Галицько-Волинським літописом»)
Образотворче мистецтво
Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами.
Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку.
У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.
Проте до нашого часу не збереглось жодної фрески, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.
Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.)[5], у якому містяться чотири мініатюри євангелістів на тлі обладнання книгописної майстерні.
Пояснення:
Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.