ЛІГА НАЦІЙ (англ. League of Nations, франц. Société des Nations) – міжнар. міжурядова організація, заснована на Паризькій мирній конференції 1919–1920. Мала осідок у м. Женева (Швейцарія). Її статут був розроблений спец. комісією на чолі з президентом США Т.-В.Вільсоном і схвалений 28 квітня 1919. Його підписали 44 д-ви, серед них були й країни, до складу яких входили укр. землі, – Польща, Румунія, Чехословаччина. США не стали членом Л.Н. Текст статуту був включений до мирних договорів, укладених державами-переможницями в Першій світовій війні з Німеччиною, Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною, і набув чинності 10 січня 1920 (див. Версальський мирний договір 1919). Він передбачав принципи колективної безпеки (спільних дій країн-членів орг-ції проти агресора) і відкритої дипломатії, обмеження озброєнь і відмову від війн як засобу розв'язання міжнар. суперечностей, збереження "вічного миру" і безпеки народів та розвиток співпраці між націями.
Найвищими органами Л.Н. були: Асамблея (скликалася щорічно), Рада (складалася з постійних членів та непостійних членів, з часом склад і кількість членів ради змінювалися) і Постійний секретаріат (його роботу очолював ген. секретар). У структурі Л.Н. були також створені Постійна палата міжнар. правосуддя, Міжнар. орг-ція праці, постійні та тимчасові комісії. Статутом Л.Н. була запроваджена мандатна система управління колоніальними й підопічними територіями, складовою частиною цієї системи стала постійна Мандатна комісія.
1920 заявку про вступ у члени Л.Н подав уряд Української Народної Республіки. Однак країни Антанти – засновниці Л.Н. – не визнали суверенності укр. д-ви. Безуспішними були й різного роду звернення до Л.Н. урядів УНР на еміграції та уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Лише 23 лютого 1921 у зв'язку з протестом Є.Петрушевича Л.Н. визнала, що Галичина не є під суверенністю Польщі, а тимчасово перебуває під мілітарною окупацією цієї д-ви до остаточного вирішення її долі й що на цій окупованій Польщею території варшавська влада проводить політику утисків укр. населення. Однак уже 14 березня 1923 конференція послів своїм рішенням віддала Галичину Польщі.
Одними із завдань Л.Н. були юрид. й гуманітарна опіка над біженцями та емігрантами з рад. республік, у т. ч. з укр. земель (цим займалася спеціально утворена "Комісія Нансена"; див. Ф.Нансен), а також захист гарантованих міжнар. договорами прав нац. меншин, зокрема, щодо українців такі договори підписали Польща, Румунія та Чехословаччина під час Паризької конференції 1919–20. Провідники укр. національно-визвол. руху в цих країнах не раз зверталися до Л.Н. з т. зв. петиціями й скаргами про порушення прав українців на національно-освітнє життя, розвиток кооп. руху в Галичині, ненадання їм (зокрема закарп. русинам у Чехословаччині) автономних прав, з приводу т. зв. пацифікації на західноукр. землях тощо. Укр. інтереси, зокрема права емігрантів, захищали перед установами Л.Н. Є.Петрушевич, С.Витвицький, представник Державного центру УНР на еміграції О.Шульгін, а також укр. т-ва, що входили в створену для співпраці з Л.Н. та поширення її ідей Міжнар. унію, зокрема Укр. т-во для Л.Н. (діяло 1921–24) та Західноукр. т-во Л.Н. І хоча, як правило, укр. вимоги залишалися поза увагою Л.Н., однак такі звернення сприяли поширенню інформації про укр. питання в міжнар. колах у міжвоєн. роки.
Щодо проблем життя українців в УСРР, то в Л.Н. розглядалися лише питання, пов'язані з наданням до потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1923 років в УСРР та голодомору 1932–1933 років в УСРР.
Провідну роль у Л.Н. відігравали Велика Британія й Франція, вони використовували її як інструмент міжнар. політики переможців у I світ. війні для збереження існуючого становища в поділеному ними світі.
1934, після виходу з Л.Н. Німеччини та Японії, її членом (на за д-в) став СРСР.
Роман Мстиславович (у хрещенні — Борис) (? — 1205) — галицько-волинський князь від 1199 р., державний і військовий діяч. Син князя володимиро- волинського Мстислава Ізяславича і Агнеси (польської княжни, дочки польського короля Болеслава III Кривоустого). У 1168–1170 рр. Роман Мстиславич княжив у Новгороді. Після смерті батька в серпні 1170 р. був вигнаний новгородцями з міста і з 1173 р. княжив у Володимирі -Волинському. Незабаром Роман Мстиславич одружився з дочкою впливового князя Рюрика Ростиславича — Предславою. У 1187 р. зробив спробу оволодіти сусідньою Галицькою землею. Він зумів завоювати довіру галицького князя Володимира Ярославича і одночасно сколотити серед галицьких городян партію своїх прихильників, які 1188 р. вигнали Володимира Ярославича і за на його місце Романа Мстиславича. У свою чергу, Володимир Ярославич отримав до від угорського короля. Дізнавшись про наближення угорського війська, Роман втік з Галича і повернувся у Володимир-Волинський. У 1194 р. тесть Романа, Рюрик Ростиславич, став київським князем і виділив йому п’ять міст на півдні Київської землі. Але незабаром володимирський князь Всеволод Велике Гніздо зажадав відібрати міста у Романа, залишивши йому всього одне місто. Відносини князя з тестем різко зіпсувалися. У 1198 р. галицький князь Володимир Ярославич помер, не залишивши спадкоємців. Роман об’єднав під своєю владою Володимиро- Волинську та Галицьку землі. Однак не всі галицькі бояри надали підтримку новому князеві. У відповідь Роман Мстиславич влаштував у місті жорстоку розправу. Багато бояр бігли в інші руські землі. Роман повернув їх обіцянкою всяких милостей, але скоро під різними приводами розправився і з ними. Об’єднавши в своїх руках величезні володіння, Роман вже не боявся тестя. Він розлучився з дружиною, відправив її до батька, а сам одружився вдруге на Анні, що походила з волинського боярського роду. Роман, який мав від другої жінки двох синів: Данила та Василька. У 1202 р. на чолі об’єднаного галицько- волинського війська Роман захопив Київ, вигнав Рюрика Ростиславича, а на його місце посадив свого двоюрідного брата князя Інгвара Ярославича. Через деякий час Рюрик помирився з Романом і знову став київським князем. У 1203 р. два князя разом ходили на половців, але посварилися через видобуток. Захопивши в полон Рюрика, його дружину і дочку Предславу, Роман наказав усіх трьох відправити в монастир. Володіючи Києвом, Галичем і Володимиром — Волинським, Роман Мстиславич став наймогутнішим князем Південної Русі. Папа римський Інокентій III прислав до нього своїх послів, переконуючи прийняти католицизм, за що обіцяв проголосити його королем Русі. Роман відповів відмовою. Незабаром, не бажаючи сваритися з князем володимиро- суздальським Всеволодом Велике Гніздо, Роман відпустив з полону синів Рюрика, а старшому з них, Ростиславу, зятю Всеволода, віддав Київ. Воював з половцями, литовцями, ятвягами. Користувався величезним авторитетом в Польщі та Угорщині. Посварився з краківським князем Лешко Білим, почав з ним війну. У 1205 р., перебуваючи на землях Польщі, він потрапив у засідку і загинув. Визнаючи його видатні досягнення, сучасники назвали його «Великим» і «Повелителем усієї Русі».
ЛІГА НАЦІЙ (англ. League of Nations, франц. Société des Nations) – міжнар. міжурядова організація, заснована на Паризькій мирній конференції 1919–1920. Мала осідок у м. Женева (Швейцарія). Її статут був розроблений спец. комісією на чолі з президентом США Т.-В.Вільсоном і схвалений 28 квітня 1919. Його підписали 44 д-ви, серед них були й країни, до складу яких входили укр. землі, – Польща, Румунія, Чехословаччина. США не стали членом Л.Н. Текст статуту був включений до мирних договорів, укладених державами-переможницями в Першій світовій війні з Німеччиною, Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною, і набув чинності 10 січня 1920 (див. Версальський мирний договір 1919). Він передбачав принципи колективної безпеки (спільних дій країн-членів орг-ції проти агресора) і відкритої дипломатії, обмеження озброєнь і відмову від війн як засобу розв'язання міжнар. суперечностей, збереження "вічного миру" і безпеки народів та розвиток співпраці між націями.
Найвищими органами Л.Н. були: Асамблея (скликалася щорічно), Рада (складалася з постійних членів та непостійних членів, з часом склад і кількість членів ради змінювалися) і Постійний секретаріат (його роботу очолював ген. секретар). У структурі Л.Н. були також створені Постійна палата міжнар. правосуддя, Міжнар. орг-ція праці, постійні та тимчасові комісії. Статутом Л.Н. була запроваджена мандатна система управління колоніальними й підопічними територіями, складовою частиною цієї системи стала постійна Мандатна комісія.
1920 заявку про вступ у члени Л.Н подав уряд Української Народної Республіки. Однак країни Антанти – засновниці Л.Н. – не визнали суверенності укр. д-ви. Безуспішними були й різного роду звернення до Л.Н. урядів УНР на еміграції та уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Лише 23 лютого 1921 у зв'язку з протестом Є.Петрушевича Л.Н. визнала, що Галичина не є під суверенністю Польщі, а тимчасово перебуває під мілітарною окупацією цієї д-ви до остаточного вирішення її долі й що на цій окупованій Польщею території варшавська влада проводить політику утисків укр. населення. Однак уже 14 березня 1923 конференція послів своїм рішенням віддала Галичину Польщі.
Одними із завдань Л.Н. були юрид. й гуманітарна опіка над біженцями та емігрантами з рад. республік, у т. ч. з укр. земель (цим займалася спеціально утворена "Комісія Нансена"; див. Ф.Нансен), а також захист гарантованих міжнар. договорами прав нац. меншин, зокрема, щодо українців такі договори підписали Польща, Румунія та Чехословаччина під час Паризької конференції 1919–20. Провідники укр. національно-визвол. руху в цих країнах не раз зверталися до Л.Н. з т. зв. петиціями й скаргами про порушення прав українців на національно-освітнє життя, розвиток кооп. руху в Галичині, ненадання їм (зокрема закарп. русинам у Чехословаччині) автономних прав, з приводу т. зв. пацифікації на західноукр. землях тощо. Укр. інтереси, зокрема права емігрантів, захищали перед установами Л.Н. Є.Петрушевич, С.Витвицький, представник Державного центру УНР на еміграції О.Шульгін, а також укр. т-ва, що входили в створену для співпраці з Л.Н. та поширення її ідей Міжнар. унію, зокрема Укр. т-во для Л.Н. (діяло 1921–24) та Західноукр. т-во Л.Н. І хоча, як правило, укр. вимоги залишалися поза увагою Л.Н., однак такі звернення сприяли поширенню інформації про укр. питання в міжнар. колах у міжвоєн. роки.
Щодо проблем життя українців в УСРР, то в Л.Н. розглядалися лише питання, пов'язані з наданням до потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1923 років в УСРР та голодомору 1932–1933 років в УСРР.
Провідну роль у Л.Н. відігравали Велика Британія й Франція, вони використовували її як інструмент міжнар. політики переможців у I світ. війні для збереження існуючого становища в поділеному ними світі.
1934, після виходу з Л.Н. Німеччини та Японії, її членом (на за д-в) став СРСР.
Объяснение:
Відповідь:
Роман Мстиславович (у хрещенні — Борис) (? — 1205) — галицько-волинський князь від 1199 р., державний і військовий діяч. Син князя володимиро- волинського Мстислава Ізяславича і Агнеси (польської княжни, дочки польського короля Болеслава III Кривоустого). У 1168–1170 рр. Роман Мстиславич княжив у Новгороді. Після смерті батька в серпні 1170 р. був вигнаний новгородцями з міста і з 1173 р. княжив у Володимирі -Волинському. Незабаром Роман Мстиславич одружився з дочкою впливового князя Рюрика Ростиславича — Предславою. У 1187 р. зробив спробу оволодіти сусідньою Галицькою землею. Він зумів завоювати довіру галицького князя Володимира Ярославича і одночасно сколотити серед галицьких городян партію своїх прихильників, які 1188 р. вигнали Володимира Ярославича і за на його місце Романа Мстиславича. У свою чергу, Володимир Ярославич отримав до від угорського короля. Дізнавшись про наближення угорського війська, Роман втік з Галича і повернувся у Володимир-Волинський. У 1194 р. тесть Романа, Рюрик Ростиславич, став київським князем і виділив йому п’ять міст на півдні Київської землі. Але незабаром володимирський князь Всеволод Велике Гніздо зажадав відібрати міста у Романа, залишивши йому всього одне місто. Відносини князя з тестем різко зіпсувалися. У 1198 р. галицький князь Володимир Ярославич помер, не залишивши спадкоємців. Роман об’єднав під своєю владою Володимиро- Волинську та Галицьку землі. Однак не всі галицькі бояри надали підтримку новому князеві. У відповідь Роман Мстиславич влаштував у місті жорстоку розправу. Багато бояр бігли в інші руські землі. Роман повернув їх обіцянкою всяких милостей, але скоро під різними приводами розправився і з ними. Об’єднавши в своїх руках величезні володіння, Роман вже не боявся тестя. Він розлучився з дружиною, відправив її до батька, а сам одружився вдруге на Анні, що походила з волинського боярського роду. Роман, який мав від другої жінки двох синів: Данила та Василька. У 1202 р. на чолі об’єднаного галицько- волинського війська Роман захопив Київ, вигнав Рюрика Ростиславича, а на його місце посадив свого двоюрідного брата князя Інгвара Ярославича. Через деякий час Рюрик помирився з Романом і знову став київським князем. У 1203 р. два князя разом ходили на половців, але посварилися через видобуток. Захопивши в полон Рюрика, його дружину і дочку Предславу, Роман наказав усіх трьох відправити в монастир. Володіючи Києвом, Галичем і Володимиром — Волинським, Роман Мстиславич став наймогутнішим князем Південної Русі. Папа римський Інокентій III прислав до нього своїх послів, переконуючи прийняти католицизм, за що обіцяв проголосити його королем Русі. Роман відповів відмовою. Незабаром, не бажаючи сваритися з князем володимиро- суздальським Всеволодом Велике Гніздо, Роман відпустив з полону синів Рюрика, а старшому з них, Ростиславу, зятю Всеволода, віддав Київ. Воював з половцями, литовцями, ятвягами. Користувався величезним авторитетом в Польщі та Угорщині. Посварився з краківським князем Лешко Білим, почав з ним війну. У 1205 р., перебуваючи на землях Польщі, він потрапив у засідку і загинув. Визнаючи його видатні досягнення, сучасники назвали його «Великим» і «Повелителем усієї Русі».