Серед порівняно добре вивчених найдавнішою вважається цивілізація Стародавнього Єгипту. Наприкінці IV тис. до н.е. у північно-східній частині Африки, в долині річки Ніл сформувалася ранньорабовласницька держава Та-Кемет. Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в країні невеликих самостійних політичних утворень.
Ця боротьба нарешті закінчилася приблизно на межі IV і ІІІ тис. до н.е. об’єднанням усіх номів, яких було сорок, у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет. Врешті решт перша з них силою підкорила другу і весь Єгипет об’єднався під владою одного фараона. Цей володар, якого звали Мене, заснував І династію фараонів, а всього, за підрахунками жерця Манефона, у Єгипті за період його існування як самостійної держави змінилося 30 династій фараонів.
За традицією історію Стародавнього Єгипту поділяють на кілька періодів: Давнє царство (близько 2800-2500 рр. до н.е.). Середнє царство (близько 2050-1670 рр. до н.е.) та Нове царство (близько 1580-1070 рр. до н.е.). Періоди між ними отримали назву Міжцарств. Після Нового царства настає Пізній час.
Міфологія, релігія, культи, обряди
Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані “Тексти пірамід”. Також не менш важливими є “Тексти саркофагів”, що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, а також “Книга мертвих”, створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту, та численні збірки заупокійних текстів.
За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід, де встає сонце, місце народження й відродження, а захід, де сонце зникає, – місце смерті й потойбічного життя.
Давні єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя настільки залежало від примх природи, що вони у кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. Найбільшими богами вважалися життєдайне сонце Ра та годівник Хапі, повінь якого приносила людям добрі врожаї, а відтак ситість, спокій, злагоду.
Своїх богів стародавні єгиптяни уявляли звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічно живому богу Озіросу вершити суд над душами померлих, бог-бик Апіс був символом плодючості, богиню-левицю Сохмет називали ”матір’ю царів”, бог з головою ібіса Тот навчив людей рахувати і писати і т.д. священних тварин утримували при храмах, а після смерті бальзамували і ховали на спеціальних кладовищах.
Попри все це, єгиптяни були дуже життєлюбною нацією. За їх релігійними переконаннями, існувала особлива субстанція – двійник душі Ка. Щоб Ка жила вічно, треба було дотримуватися певних правил. По-перше, для подальшого існування Ка було необхідно якомога довше і краще зберігати тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування, в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося досить довго. Звісно, це коштувало дуже дорого і скористатися послугами бальзамувальників могли тільки заможні люди.
1. Розвиток української історичної науки. Шлях розвитку української історичної науки налічує вже майже тисячу років. Першими історичними творами були літописи. Батьком української історії сучасні історики вважають ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. У 1113 р. Нестор склав літопис «Повість минулих літ». Його можна вважати істориком, тому що він, по-перше, описує не лише сучасні йому події, а й ті, що відбувалися за сотні років до нього. По-друге, він чітко визначив мету своєї праці: звідки пішла Руська земля, хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля виникла. По-третє, він не лише оповідає про події, а й дає їм оцінку.
Твір Нестора-літописця мав важливе значення у вивченні історії. Він став головним, а іноді єдиним джерелом інформації про далекі часи. Невипадково сьогодні «Повість минулих літ» належить до списку 100 найвідоміших і найдавніших книг світу. Своєю працею Нестор заклав традицію літописання, яка тривала майже до кінця XVII ст. Наступні автори намагалися доповнити твір Нестора сучасними їм подіями.
Наприкінці XVII ст. почали з’являтися вже не літописи, а перші справді історичні дослідження. У 1672 р. ректор Києво-Могилянського колегіуму Феодосій Сафонович склав «Хроніку із літописців стародавніх». Перша частина цього твору охоплює історію Русі до кінця XIII ст., друга переважно розповідає про події, що відбувалися на українських землях протягом кінця XIII — XVII ст.
У 1674 р. з’явився короткий історичний огляд подій Русі та Московської держави — «Синопсис». Цей твір протягом декількох століть був своєрідним підручником з історії та витримав близько 30 видань. Багато істориків вважають, що автором «Синопсису» був архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель.
На початку XVIII ст. була створена низка творів, які отримали узагальнену назву козацькі літописи. їхніми авторами були такі діячі козацької доби, як Р. Ракушка-Романовський, С. Величко та Г. Грабянка. Вони не описали події часів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та наступні події козацької доби, а намагалися пояснити їх.
Серед порівняно добре вивчених найдавнішою вважається цивілізація Стародавнього Єгипту. Наприкінці IV тис. до н.е. у північно-східній частині Африки, в долині річки Ніл сформувалася ранньорабовласницька держава Та-Кемет. Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в країні невеликих самостійних політичних утворень.
Ця боротьба нарешті закінчилася приблизно на межі IV і ІІІ тис. до н.е. об’єднанням усіх номів, яких було сорок, у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет. Врешті решт перша з них силою підкорила другу і весь Єгипет об’єднався під владою одного фараона. Цей володар, якого звали Мене, заснував І династію фараонів, а всього, за підрахунками жерця Манефона, у Єгипті за період його існування як самостійної держави змінилося 30 династій фараонів.
За традицією історію Стародавнього Єгипту поділяють на кілька періодів: Давнє царство (близько 2800-2500 рр. до н.е.). Середнє царство (близько 2050-1670 рр. до н.е.) та Нове царство (близько 1580-1070 рр. до н.е.). Періоди між ними отримали назву Міжцарств. Після Нового царства настає Пізній час.
Міфологія, релігія, культи, обряди
Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані “Тексти пірамід”. Також не менш важливими є “Тексти саркофагів”, що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, а також “Книга мертвих”, створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту, та численні збірки заупокійних текстів.
За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід, де встає сонце, місце народження й відродження, а захід, де сонце зникає, – місце смерті й потойбічного життя.
Давні єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя настільки залежало від примх природи, що вони у кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. Найбільшими богами вважалися життєдайне сонце Ра та годівник Хапі, повінь якого приносила людям добрі врожаї, а відтак ситість, спокій, злагоду.
Своїх богів стародавні єгиптяни уявляли звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічно живому богу Озіросу вершити суд над душами померлих, бог-бик Апіс був символом плодючості, богиню-левицю Сохмет називали ”матір’ю царів”, бог з головою ібіса Тот навчив людей рахувати і писати і т.д. священних тварин утримували при храмах, а після смерті бальзамували і ховали на спеціальних кладовищах.
Попри все це, єгиптяни були дуже життєлюбною нацією. За їх релігійними переконаннями, існувала особлива субстанція – двійник душі Ка. Щоб Ка жила вічно, треба було дотримуватися певних правил. По-перше, для подальшого існування Ка було необхідно якомога довше і краще зберігати тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування, в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося досить довго. Звісно, це коштувало дуже дорого і скористатися послугами бальзамувальників могли тільки заможні люди.
1. Розвиток української історичної науки. Шлях розвитку української історичної науки налічує вже майже тисячу років. Першими історичними творами були літописи. Батьком української історії сучасні історики вважають ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. У 1113 р. Нестор склав літопис «Повість минулих літ». Його можна вважати істориком, тому що він, по-перше, описує не лише сучасні йому події, а й ті, що відбувалися за сотні років до нього. По-друге, він чітко визначив мету своєї праці: звідки пішла Руська земля, хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля виникла. По-третє, він не лише оповідає про події, а й дає їм оцінку.
Твір Нестора-літописця мав важливе значення у вивченні історії. Він став головним, а іноді єдиним джерелом інформації про далекі часи. Невипадково сьогодні «Повість минулих літ» належить до списку 100 найвідоміших і найдавніших книг світу. Своєю працею Нестор заклав традицію літописання, яка тривала майже до кінця XVII ст. Наступні автори намагалися доповнити твір Нестора сучасними їм подіями.
Наприкінці XVII ст. почали з’являтися вже не літописи, а перші справді історичні дослідження. У 1672 р. ректор Києво-Могилянського колегіуму Феодосій Сафонович склав «Хроніку із літописців стародавніх». Перша частина цього твору охоплює історію Русі до кінця XIII ст., друга переважно розповідає про події, що відбувалися на українських землях протягом кінця XIII — XVII ст.
У 1674 р. з’явився короткий історичний огляд подій Русі та Московської держави — «Синопсис». Цей твір протягом декількох століть був своєрідним підручником з історії та витримав близько 30 видань. Багато істориків вважають, що автором «Синопсису» був архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель.
На початку XVIII ст. була створена низка творів, які отримали узагальнену назву козацькі літописи. їхніми авторами були такі діячі козацької доби, як Р. Ракушка-Романовський, С. Величко та Г. Грабянка. Вони не описали події часів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та наступні події козацької доби, а намагалися пояснити їх.