Історик С. Кульчицький про Кримську АСРР зазначав: «Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів (територіальні та національні), але із часом залишилися тільки національні. Кримська АСРР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом із тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, Кремль висував на провідні посади в цій республіці здебільшого людей кримськотатарського походження.
Склалося оманливе враження про те, що Кримська автономія була, як і всі, національною, тобто кримськотатарською». Яка, на думку вченого, була створена автономія в Криму? Чому на провідні посади призначали представників кримськотатарського народу?

України містить ще чимало аспектів, що потребують ретельного вивчення. В сучасній українській історичній науці значно підвищився інтерес до проблем розвитку країни у XIX - на початку XX ст. Це викликано не тільки необхідністю перегляду поглядів радянської історіографії, але й потребою засвоєння значного історичного досвіду, відродження певних традицій, які повинні відіграти позитивну роль у розвитку ринкових відносин сьогоденної України.
На промисловому розвитку України першої половини XIX ст. досить помітно відбилося залежне її становище у складі Російської імперії. Царський уряд створював кращі умови для розвитку найбільш прибуткових галузей промисловості у Центрі Росії. Це, насамперед, текстильна промисловість і виготовлення різноманітних металевих виробів - від цвяхів до складних, за тих часів, машин і механізмів. Третина виготовленої на підприємствах Московської, Владимирської, Ярославської і деяких інших Центральноросійських губерній продукції реалізувалася в Україні. В той же час з України в ці губернії вивозилася лише сировина і продукти переробки сільськогосподарської продукції. Такий характер обміну був економічно надзвичайно вигідний для російських губерній і невигідний для українських.

Согласно царской грамоте от 30 ноября (10 декабря) 1619 года, поздней зимой 1613 года уже наречённый Земским собором царь Михаил Романов и его мать инокиня Марфа «были на Костроме». Зная об этом, польско-литовский отряд пытался отыскать дорогу к селу, чтобы захватить юного Романова. Недалеко от Домнина они встретили вотчинного старосту Ивана Сусанина и «пытали у него» местонахождение царя Михаила Фёдоровича. Сусанин был подвергнут жестоким пыткам, но не выдал места убежища царя и был замучен поляками и литовцами «до смерти». Бытует версия о том, что он стал их проводником, но повёл не к царю, а далеко в чащу леса к болотам.

Доказательством реальности подвига Ивана Сусанина считается царская грамота от 30 ноября (10 декабря) 1619 года о даровании зятю Сусанина Богдану Собинину половины деревни с «обелением» от всех податей и повинностей «за службу к нам и за кровь, и за терпение…»:

Объяснение:

надеюсь