У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.
Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.
Валу́евский циркуля́р — предписание министра внутренних дел Российской империи П. А. Валуева от 18 (30) июля 1863 года, направленное в Киевский, Московский и Петербургский цензурные комитеты, о приостановлении печатания на украинском языке (в терминологии того времени - "малороссийском") литературы религиозной, учебной и предназначенной для начального чтения. К пропуску цензурой разрешались «только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы»[1].
Поводом для издания циркуляра, который появился в разгар польского восстания 1863—1864 годов, согласно версии, изложенной в самом документе, послужили «обстоятельства сугубо политические» — попытка осуществления «сепаратистских замыслов»[2] «под предлогом распространения грамотности и просвещения». По первоначальным замыслам его автора, предполагалось, что действие циркуляра будет ограничено исключительно периодом польского восстания, однако, по утверждению российского историка А. Миллера, циркуляр на практике имел силу многие годы[3].
«Высочайше одобренный» циркуляр выражал точку зрения российского правительства в отношении украинского языка. Опираясь на высказываемые в прессе (напр., в киевском «Вестнике Юго-Западной России») и Киевском цензурном комитете мнения об употреблении малороссийского наречия, Валуев писал:
большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши...
Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.
Валу́евский циркуля́р — предписание министра внутренних дел Российской империи П. А. Валуева от 18 (30) июля 1863 года, направленное в Киевский, Московский и Петербургский цензурные комитеты, о приостановлении печатания на украинском языке (в терминологии того времени - "малороссийском") литературы религиозной, учебной и предназначенной для начального чтения. К пропуску цензурой разрешались «только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы»[1].
Поводом для издания циркуляра, который появился в разгар польского восстания 1863—1864 годов, согласно версии, изложенной в самом документе, послужили «обстоятельства сугубо политические» — попытка осуществления «сепаратистских замыслов»[2] «под предлогом распространения грамотности и просвещения». По первоначальным замыслам его автора, предполагалось, что действие циркуляра будет ограничено исключительно периодом польского восстания, однако, по утверждению российского историка А. Миллера, циркуляр на практике имел силу многие годы[3].
«Высочайше одобренный» циркуляр выражал точку зрения российского правительства в отношении украинского языка. Опираясь на высказываемые в прессе (напр., в киевском «Вестнике Юго-Западной России») и Киевском цензурном комитете мнения об употреблении малороссийского наречия, Валуев писал:
большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши...