Становище жінки та дитини в період 16-18 століть було вкрай плачевним, якщо його порівняти із сучасністю. Для жінок шлюб був економічною необхідністю. за межами домогосподарства життя жінки було вразливим і нестабільним. Деякі жінки стали економічно незалежними, але вони були винятками.
Життя заміжніх жінок помітно відрізнялася між містом i селом. B селі, жінка підтримувала господарство, як на землі, так і в домівці. У місті ж, жінка могла бути дружиною ремісника чи купця. Вона всіляко допомагала своєму чоловіку у веденi справ, а дітьми займалися няні. Коли її чоловік помирав, вона могла взяти на себе бiзнес і вести його.
Попри цей, так сказати, успішний момент, бiльшiсть професiй для жінок були закритими. Навіть якщо жінка отримала освіту (в розділених за статевою ознакою школах), вона могла бути вчителькою чи приватною гувернанткою. Якщо ж вони працювали на однакових роботах, вони часто отримували нижчу заробітну плату, ніж чоловіки за ту саму роботу.
На початку 16 століття багато хлопців вирушили ДО церковних шкіл. Після релігійних змін у 1540-х роках такі школи були закриті.
Объяснение:
Однак, після цього були засновані гімназії.
Хлопчики зазвичай відвідували своєрідну дитячу школу під назвою «дрібна школа», потім переходили до гімназії, коли їм було близько CİM років. Шкільний День починався 0 6 ранку влітку та 7 ранку взимку. Обід був з 11 ку до 1 дня. Школа закінчилася близько 5 вечора. Хлопчики ходили до школи 6 днів на тиждень, i них було B мало свят. Дисципліна в школах була сувора. Вчитель нерідко мав палицю з прив'язаними до неї березовими гілочками.
Коли хлопчикам виповнювалось 15 або 16 років, найкращі із них могли піти в один 3 ДВОХ університетів Англії: до Оксфорда чи до Кембриджа.
або приватними гувернантками, дома або матерями. Але вже в 17 столітті у багатьох містах були засновані школи-інтернати для дівчаток. у них дівчат вивчали такi предмети, як письмо, музика та рукоділля.
Дівчата
навчалися,
Як завжди бідні діти не ходили до школи. до 6 -7-річного віку вони повинні були виконувати певні роботи, наприклад відлякувати птахів від посівних земель.
Экономика Индии в период британского правления (1858—1947) носила колониальный характер и являлась, наряду с армией и гражданской администрацией, важным инструментом управления покорёнными территориями. Экономика отдельных территориальных образований (президентств, провинций, «туземных княжеств») имела свою хозяйственную специализацию и не всегда была ориентирована на общеиндийский рынок. Британские власти проводили политику сдерживания национальной консолидации различных народов и поддерживали территориально-хозяйственную раздробленность колонии. Важными вехами в развитии индийской экономики были строительство железных дорог и портов, а также появление фабричного текстильного производства.
Новые промышленные предприятия появлялись вокруг оживлённых портов и вдоль железнодорожных магистралей. В аграрном секторе внедрялись современные оросительные системы с использованием насосов и высокотоварное плантационное хозяйство. Во многих городах появлялись электростанции, банки, страховые компании, отделения почты и телеграфа, университеты, колледжи, издательства и больницы. В то же время в Индии существовал внушительный пласт экономики, который слабо соприкасался с британскими властями и обслуживал повседневные нужды коренного населения (огромные базары и ярмарки, на которые стекались купцы, крестьяне и бродячие артисты, специфические касты и ремесленники, работавшие на храмы и князей, постоялые дворы и уличные харчевни, обслуживавшие многочисленных паломников, которые следовали к «святым местам»).
Кроме европеизированных городов и «просвещённых княжеств» в Индии выделялась обширная зона наиболее тяжёлой нищеты, во многом совпадавшая с территорией распространения земельно-налоговой системы заминдари (Соединённые провинции Агра и Ауд, Центральные провинции, Раджпутана, Бихар, Орисса, Хайдарабадское княжество и другие отсталые феодальные княжества, примыкавшие к этому поясу). Кроме того, в обширной полосе срединной части Индии проживала основная масса малых народов и племён, территория расселения которых также относилась к бедным и беднейшим регионам[1].
Становище жінки та дитини в період 16-18 століть було вкрай плачевним, якщо його порівняти із сучасністю. Для жінок шлюб був економічною необхідністю. за межами домогосподарства життя жінки було вразливим і нестабільним. Деякі жінки стали економічно незалежними, але вони були винятками.
Життя заміжніх жінок помітно відрізнялася між містом i селом. B селі, жінка підтримувала господарство, як на землі, так і в домівці. У місті ж, жінка могла бути дружиною ремісника чи купця. Вона всіляко допомагала своєму чоловіку у веденi справ, а дітьми займалися няні. Коли її чоловік помирав, вона могла взяти на себе бiзнес і вести його.
Попри цей, так сказати, успішний момент, бiльшiсть професiй для жінок були закритими. Навіть якщо жінка отримала освіту (в розділених за статевою ознакою школах), вона могла бути вчителькою чи приватною гувернанткою. Якщо ж вони працювали на однакових роботах, вони часто отримували нижчу заробітну плату, ніж чоловіки за ту саму роботу.
На початку 16 століття багато хлопців вирушили ДО церковних шкіл. Після релігійних змін у 1540-х роках такі школи були закриті.
Объяснение:
Однак, після цього були засновані гімназії.
Хлопчики зазвичай відвідували своєрідну дитячу школу під назвою «дрібна школа», потім переходили до гімназії, коли їм було близько CİM років. Шкільний День починався 0 6 ранку влітку та 7 ранку взимку. Обід був з 11 ку до 1 дня. Школа закінчилася близько 5 вечора. Хлопчики ходили до школи 6 днів на тиждень, i них було B мало свят. Дисципліна в школах була сувора. Вчитель нерідко мав палицю з прив'язаними до неї березовими гілочками.
Коли хлопчикам виповнювалось 15 або 16 років, найкращі із них могли піти в один 3 ДВОХ університетів Англії: до Оксфорда чи до Кембриджа.
або приватними гувернантками, дома або матерями. Але вже в 17 столітті у багатьох містах були засновані школи-інтернати для дівчаток. у них дівчат вивчали такi предмети, як письмо, музика та рукоділля.
Дівчата
навчалися,
Як завжди бідні діти не ходили до школи. до 6 -7-річного віку вони повинні були виконувати певні роботи, наприклад відлякувати птахів від посівних земель.
Экономика Индии в период британского правления (1858—1947) носила колониальный характер и являлась, наряду с армией и гражданской администрацией, важным инструментом управления покорёнными территориями. Экономика отдельных территориальных образований (президентств, провинций, «туземных княжеств») имела свою хозяйственную специализацию и не всегда была ориентирована на общеиндийский рынок. Британские власти проводили политику сдерживания национальной консолидации различных народов и поддерживали территориально-хозяйственную раздробленность колонии. Важными вехами в развитии индийской экономики были строительство железных дорог и портов, а также появление фабричного текстильного производства.
Новые промышленные предприятия появлялись вокруг оживлённых портов и вдоль железнодорожных магистралей. В аграрном секторе внедрялись современные оросительные системы с использованием насосов и высокотоварное плантационное хозяйство. Во многих городах появлялись электростанции, банки, страховые компании, отделения почты и телеграфа, университеты, колледжи, издательства и больницы. В то же время в Индии существовал внушительный пласт экономики, который слабо соприкасался с британскими властями и обслуживал повседневные нужды коренного населения (огромные базары и ярмарки, на которые стекались купцы, крестьяне и бродячие артисты, специфические касты и ремесленники, работавшие на храмы и князей, постоялые дворы и уличные харчевни, обслуживавшие многочисленных паломников, которые следовали к «святым местам»).
Кроме европеизированных городов и «просвещённых княжеств» в Индии выделялась обширная зона наиболее тяжёлой нищеты, во многом совпадавшая с территорией распространения земельно-налоговой системы заминдари (Соединённые провинции Агра и Ауд, Центральные провинции, Раджпутана, Бихар, Орисса, Хайдарабадское княжество и другие отсталые феодальные княжества, примыкавшие к этому поясу). Кроме того, в обширной полосе срединной части Индии проживала основная масса малых народов и племён, территория расселения которых также относилась к бедным и беднейшим регионам[1].