1.Кого из тульских мастеров Платов взял с собой в Петербург,когда поехал показывать императору работу туляков? 2.что сделали тульские мастера со стальной блохой? 3.Почему на подковах блохи были написаны имена тульских мастеров,а имени Левши не было? 4.Почему по объяснению Англичан,перестала танцевать блоха? 5.С какой целью Левша остался с Англии погостить? 6.Какой секрет передал государю Левша перед смертью,когда приехал из Англии?Левша Лесков
Писатель пытается показать, к чему может привести цивилизация, которая развивается с такой бешеной стремительностью, в которой люди утрачивают ощущение духовной радости, разменивают его на медные пятаки животного наслаждения и самоупоение. Автор преподносит нам своё мудрое предположение о том, что столь необъятный научно-технический прогресс может привести к тому, что люди возненавидят искусство, книги и вместе с ними саму технику. Сам писатель в своей реальной жизни также не приветствовал всех новинок современной цивилизации и никогда не садился за руль автомобиля, а всю свою жизнь разъезжал на велосипеде. Настоящая жизнь, по Брэдбери, -это полнота чувств, это жизнь, согретая добром, внутренним горением, мечтой. Однако электронный вакуум, в котором погряз современный человек заглушает горение человеческой души, веры в чудо и добро, умение искренне любить и по-детски удивляться мелочам. Своими фантастическими рассказами, часто смешением науки и мечты, великий Рэй Брэдбери старается показать читателю, что в мировом техническом прогрессе люди не замечают, как доходят до излишества. Обустраивая свою жизнь всевозможными удобствами, в неудержимой погоне за материальными благами, не задумываясь о страдающей экологии, всё чаще заковывая себя в бетонные гнёзда, обустроенные до мелочей электроникой, человек сам становится железо-бетонным и теряет связь с землёй, природой-всего, того, что является основой духовности.
Писатель пытается донести идею современным людям о том, что он явно видит все преимущества в нашей цивилизации, однако во всём должна быть извечная мера, нельзя полностью механизировать человеческую жизнь. Также он свято верит, что всегда будут существовать люди с тонкими движениями души и чарующая сила искусства одолеет силу денег.
Объяснение:
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: