5. Сопоставьте А. С. Пушкина и Олеге, оформив свои наблюдения в виде диаграммы Венна. Обсуждаем произведение Составьте диалог в формате интервью, опираясь на следующие вопросы: 1. Какое впечатление на вас произвело произведение А. С. Пушкина? 2. Как вы считаете, какова идея (основная мысль) произведения? 3. Что вы узнали нового, прочитав «Песнь о вещем Олеге»? Читаем наизусть Выучите наизусть фрагмент из «Песни о вещем Олеге» А. С. Пушкина «Предсказание кудесника» или «Расставание с конём».
Стихотворение Сурикова "Зима" относится к жанру пейзажной лирики.Автор написал его уже в конце жизни, будучи бедным, больным человеком. Однако он не утратил чувство восхищения природой, ее красотой. Особенно он любил сельскую природу, с ее тишиной, спокойствием, красотой лугов, таинством леса, шелестом листвы , свежестью зимнего снега. В этом стихотворении поэт описывает приход зимы, первого морозца, появление белого пушистого снега, накрывшего и лес, и поля, И под утро поле точно побелело Словно пеленою все его одело...
А лес укрылся "чудной шапкой"и заснул под нею "крепко, непробудно". Поэт описывает не только природу, но и быт крестьян. Зима принесла свои заботы: надо запрягать лошадей в сани, утеплять жилища снаружи соломой, заготовить дрова, сено. Зато сколько радости для зимних игр детворы- "Горы снеговые строят ребятишки" В стихотворении Сурикова - яркий образ русской зимы, которая приносит в жизнь деревенских людей и свои заботы, и радости.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
В этом стихотворении поэт описывает приход зимы, первого морозца, появление белого пушистого снега, накрывшего и лес, и поля,
И под утро поле точно побелело
Словно пеленою все его одело...
А лес укрылся "чудной шапкой"и заснул под нею "крепко, непробудно".
Поэт описывает не только природу, но и быт крестьян. Зима принесла свои заботы: надо запрягать лошадей в сани, утеплять жилища снаружи соломой, заготовить дрова, сено.
Зато сколько радости для зимних игр детворы- "Горы снеговые строят ребятишки"
В стихотворении Сурикова - яркий образ русской зимы, которая приносит в жизнь деревенских людей и свои заботы, и радости.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.