Однажды, давным давно в Богом забытом городке, жил-был мальчик Олег. И была у Олега мечта, мечта была маааленькая, я бы, даже, сказал школьная мечта- стать отличником.Нно была у него проблема- не мог Олежа понять тему с изменением окончаний... И вот однажды уснул Олег, и приснилось чудо ему. -Ой, а где ж это я?-удивился Олег. -В стране Морфемы. Меня зовут Корень, я- самая важная часть слова, и по совместительству твой экскурсовод на сегодня, Олег. Что же тебя интересует? -Ох, уважаемый Корень, не могли бы вы просветить меня в мир окончания?-смущенно спросил мальчик. -Ну конечно! Окончание, конечно, не самая важная часть слова, но оно позволяет изменять его как угодоно! Была у нас история- исчезло окончание. Пропало без следа. И никто не мог его найти, и такая неразбериха случилась- это просто ужас какой-то!.Люди разговаривали друг с другом как с иностранцами! -А как это?-удивился Олег. -Нууу, например: "Простить, не ваш ли это перчатк?" "О да, конечно это мой перчатк Вам больш!" -Ого! Оказывается, окончание очень важно! -Хах, ну еще бы! -Олжа! Просыпайся, в школу опоздаешь,- послышался вдруг сладкий мамин голос. Олежа по приходу в школу вспомнил всё, что ему рассказывал Корень, и написал контрольную/сочинение на пятёрку!
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
-Ой, а где ж это я?-удивился Олег.
-В стране Морфемы. Меня зовут Корень, я- самая важная часть слова, и по совместительству твой экскурсовод на сегодня, Олег. Что же тебя интересует?
-Ох, уважаемый Корень, не могли бы вы просветить меня в мир окончания?-смущенно спросил мальчик.
-Ну конечно! Окончание, конечно, не самая важная часть слова, но оно позволяет изменять его как угодоно! Была у нас история- исчезло окончание. Пропало без следа. И никто не мог его найти, и такая неразбериха случилась- это просто ужас какой-то!.Люди разговаривали друг с другом как с иностранцами!
-А как это?-удивился Олег.
-Нууу, например: "Простить, не ваш ли это перчатк?" "О да, конечно это мой перчатк Вам больш!"
-Ого! Оказывается, окончание очень важно!
-Хах, ну еще бы!
-Олжа! Просыпайся, в школу опоздаешь,- послышался вдруг сладкий мамин голос.
Олежа по приходу в школу вспомнил всё, что ему рассказывал Корень, и написал контрольную/сочинение на пятёрку!
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!