Уже в первых, ещенесовершенных стихотворных опытах личная участь представляется Лермонтовувполне предсказуемой. Юный романтик пророчит себе одиночество, страдания игероическую смерть. Его всюду встречает мертвящий хлад, упорное непонимание, ивсе попытки наладить контакт с другими людьми или фантастическими существамикончаются крахом. И так длится до последних минут короткой (около 27 лет),можно сказать, мгновенной, как вспышка зарницы, как отблеск падающей звезды,жизни. Было бы неправильно трагизм лермонтовского творчества отнести на счетбайронической «мировой скорби» или искать его причины только в собственнойдушевной организации Лермонтова. Как никто другой, поэт жаждал света, простотыи сердечности, но в современном ему обществе его всюду подстерегали обман,клевета, порок. Нищему, пользуясь его слепотой, кладут в протянутую руку вместомонеты камень, возлюбленная почти открыто смеется над пламенными чувствамиюноши, друг клевещет за спиной. Таково ближайшее окружение, а во всем огромномчеловеческом мире «ничтожество» выглядит «благом», нравственное уродствовыдается за исключительное моральное достоинство, рабское молчание — занеслыханную смелость. Перед лицом очевидных «превращений» и утраты мерыценностей трудно не впасть в отчаяние и удержаться от презрения. И хотяЛермонтов не растерял «семена веры» и сохранил в своей душе ясные и всемпонятные жизненные принципы в их неразложимой общечеловеческой, народной идетски-наивной простоте (недаром он столь часто обращался к миру ребенка, к егоне замутненным социальными наслоениями чувствам), в его лирике чаще слышатсяноты скорби, ярости, негодования, глубокого скептицизма и беспощадной критики.Чем выше были требования поэта к обществу, тем решительнее осуждениеправопорядка и тем суровее проклятия, бросаемые ему. Отрицание Лермонтова имелосвоей оборотной стороной утверждение гуманных начал, а недовольство моральюсвоих современников возникало из признания безусловной ценности личности.
Народився в сім'ї залізничника. З січня 1942 учасник комсомольського підпілля, потім — партизан, брав участь у визволенні Василевич. У грудні 1943 призваний в Червону Армію. Брав участь в боях на Ленінградському і 1-му Українському фронтах. Після демобілізації (грудень. 1945) — кореспондент Мозирської обласної газети «Бальшавік Палесся», а з 1951 — республіканської газети «Звязда». Заочно закінчив філологічний факультет БГУ (1950) та аспірантуру при БГУ (1954). Був завідувачем відділом прози журналу «Маладосць» (1953-58 гг.), Завідував кафедрою білоруського літератури БДУ. В 1973-82 рр. — Директор Інституту літератури імені Я. Купали АН БРСР, з 1982 г. - віце-президент АН БРСР. Голова Верховної Ради БССР (1985-90 гг.). Академік АН БРСР, доктор філологічних наук, професор. Член Спілки Письменників СРСР (з 1957).
Народився в сім'ї залізничника. З січня 1942 учасник комсомольського підпілля, потім — партизан, брав участь у визволенні Василевич. У грудні 1943 призваний в Червону Армію. Брав участь в боях на Ленінградському і 1-му Українському фронтах. Після демобілізації (грудень. 1945) — кореспондент Мозирської обласної газети «Бальшавік Палесся», а з 1951 — республіканської газети «Звязда». Заочно закінчив філологічний факультет БГУ (1950) та аспірантуру при БГУ (1954). Був завідувачем відділом прози журналу «Маладосць» (1953-58 гг.), Завідував кафедрою білоруського літератури БДУ. В 1973-82 рр. — Директор Інституту літератури імені Я. Купали АН БРСР, з 1982 г. - віце-президент АН БРСР. Голова Верховної Ради БССР (1985-90 гг.). Академік АН БРСР, доктор філологічних наук, професор. Член Спілки Письменників СРСР (з 1957).