Анализ одного из рассказов ги де мопассана (100 - 150 слов)
1. вступление. сюжет (вкратце).
сегодня я прочитал(а) рассказ ги де мопассана “…” в этом произведении рассказывается (о ком? о чём? ) …
2. проблематика произведения. комментарий к проблеме. авторская позиция.
в данном тексте мопассан поднимает проблему (кого? чего? ) … автор считает, что …
3. позиция пишущего по поднятой в тексте проблеме. обоснование (аргументация) своей позиции.
мой взгляд на описанную в рассказе проблему (не) совпадает с точкой зрения автора: …
4. заключение.
в целом мне рассказ (не) понравился. прочитав его, я понял (что? )/задумался (над чем? )/ещё раз вспомнил (о
рассказы для анализа:
- “папа симона”, “мать уродов”, “ожерелье”, “буатель” (прочитанные),
- “нищий”, “в порту”, “старик”, “пышка” и др. (непрочитанные).
не с !
«Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренеприятное известие: к нам едет ревизор».
"Легкость в мыслях необыкновенная"
"Моих, впрочем, много есть сочинений: "Женитьба Фигаро", "Роберт-Дьявол", "Норма". Уж и названий даже не помню. И все случаем: я не хотел писать, но театральная дирекция говорит: " , братец, напиши что-нибудь". Думаю себе , изволь, братец! И тут же в один вечер, кажется, всё написал, всех изумил. У меня легкость необыкновенная в мыслях".
"Не по чину берешь!"
Слова Городничего, обращенные к квартальному (действие 1, явление 4):
"Что ты сделал с купцом Черняевым - а? Он тебе на мундир дал два аршина сукна, а ты стянул всю штуку. Смотри! Не по чину берешь! Ступай".
"Ах, какой пассаж!"
Слова дочери Городничего Марьи Антоновны (действие 4, явление 13), которые она произносит, увидев Хлестакова, стоящего на коленях перед ее маменькой Анной Андреевной.
"Над кем смеетесь? Над собой смеетесь!"
Слова Городничего (действие 5, явление 8):
«Вот... смотрите, как одурачен городничий... Мало того, что пойдешь в посмешище — найдется щелкопер, бумагомарака, в комедию тебя вставит, вот что обидно! Чина, звания не пощадит, и будут все скалить зубы и бить в ладоши. Чему смеетесь? Над собою смеетесь!.. Эх, вы...»
"Большому кораблю — большое плавание"
Выражение принадлежит римскому писателю-сатирику Петронию (Гай Петроний, ум. 66 н. э.). В России стало популярным после постановки "Ревизора". В финале комедии, когда Городничий уверен, что породнится через свою дочку с "чиновником из Петербурга", он мечтает о карьерном росте:
Г о р о д н и ч и й. Да, признаюсь, господа, я, черт возьми, очень хочу быть генералом.
Л у к а Л у к и ч. И дай Бог получить!
Р а с т а к о в с к и й. От человека невозможно, а от Бога все возможно.
А м м о с Ф е д о р о в и ч. Большому кораблю - большое плаванье.
А р т е м и й Ф и л и п п о в и ч. По заслугам и честь.
А м м о с Ф е д о р о в и ч (в сторону). Вот выкинет штуку, когда в самом деле сделается генералом! Вот уж кому пристало генеральство, как корове седло! Ну, брат, нет, до этого еще далека песня. Тут и почище тебя есть, а до сих пор еще не генералы.
"Борзыми щенками брать"
"В детстве мамка ушибла"
"Он говорит, что в детстве мамка его ушибла, и с тех пор от него отдает немного водкою".
"Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?"
Слова Городничего о местном учителе (действие 1, явление 1):
«Он ученая голова — это видно, и сведений нахватал тьму, но только объясняет с таким жаром, что не помнит себя. Я раз слушал его: ну, покамест говорил об ассириянах и вавилонянах — еще ничего, а как добрался до Александра Македонского, то я не могу вам сказать, что с ним сделалось. Сбежал с кафедры и, что силы есть, хвать стулом об пол. Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?»
"Унтер-офицерская вдова"
Городничий говорит Хлестакову (действие 4, явление 15):
«Унтер-офицерша налгала вам, будто бы я ее высек; она врет, ей-богу врет. Она сама себя высекла».
Хотя в данном случае примечательна именно беспардонная ложь Городничего, жертвой произвола которого стала унтер-офицерская вдова, тем не менее эта фраза — в силу своей очевидной парадоксальности — стала широко употребительной, и именно в том смысле, который вкладывает в нее Городничий.
"Поехал для порядка, а возвратился пьян"
Слова частного пристава о полицейском Прохорове, которого ищет Городничий, чтобы послать для спешных работ по благоустройству города ввиду приезда «ревизора» (действие 1, явление 5):
Г о р о д н и ч и й. А Прохоров пьян?
Ч а с т н ы й п р и с т а в. Пьян.
Г о р о д н и ч и й. Как же вы это так допустили?
Ч а с т н ы й п р и с т а в. Да Бог его знает. Вчерашнего дня случилась за городом драка, — поехал туда для порядка, а возвратился пьян.
"Пришли, понюхали и ушли прочь"
Городничий рассказывает собравшимся чиновникам свой сон, предвещавший приезд «ревизора» (действие 1,явление 1):
«Я как будто предчувствовал неприятность: сегодня мне всю ночь снились какие-то две необыкновенные крысы. Право, этаких я никогда не видывал: черные, неестественной величины! пришли, понюхали — и пошли прочь».
"Тридцать пять тысяч курьеров"
Иногда встречаются версии, производные от оригинала: «сорок тысяч курьеров», «тридцать тысяч курьеров» и т. д.
Слова Хлестакова (действие 3, явление 6):
«Один раз я даже управлял департаментом. И странно: директор уехал, куда уехал — неизвестно. Ну, натурально, пошли толки: как, что, кому занять место? Многие из генералов находились охотники и брались, но подойдут, бывало, — нет, мудрено. Кажется, и легко на вид, а рассмотришь — просто черт возьми! После видят, нечего делать, — ко мне. И в ту же минуту по улицам курьеры, курьеры, курьеры... можете представить себе, тридцать пять тысяч одних курьеров! Каково положение, я спрашиваю?»
"Уважение и преданность — преданность и уважение"
"Человек простой: если умрет, так и умрет; если выздоровеет, то и так выздоровеет"
"Эк куда метнул!"
ответ: Да
Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?
Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.
Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.
Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.