ответ: поезія м. рильського відтворює думки і настрої поета, викликані життям поета, його народу, його країни, тому така і близька вона читачам. особисто мені подобається рання лірика поета — інтимна та пейзажна. чому? мабуть, тому, що молода людина завжди дуже чутлива до творів, у яких йде мова про почуття.
у ранній ліриці м. рильського переважають мінливі почуття — від смутку до радості, від журби до щастя. прихід весни, зміни в природі в пейзажній настроєвій мініатюрі "поле чорніє. проходять хмари":
поле чорніє. проходять хмари,
гаптують небо химерною грою.
пролісків перших блакитні
земле! як тепло нам із тобою!
у моїй уяві постає рання весна, узлісся з галявинами блакитного, від цвіту пролісків, кольору. а весна і проліски викликають певні надії і мрії про майбутнє, тому, мабуть, оптимістичне світовідчуття лирічного героя передається і читачам:
глибшає далеч. річка синіє,
річка сивіє, зітхає, сміє
де вас подіти, зелені надії?
вас так багато — серце порветься!
у поета річка, як людина, зітхає, сміється — і це відчуває ліричний герой. поет вдало передає основне — людина з природою повинна жити в гармонії, бо людина — це маленька частина живого організму під назвою "природа".
а лірична мініатюра "яблука доспіли" (1911—1918) — це один із найчудовіших зразків інтимної лірики поета. мудрість молодого поета, на мою думку, у словах:
біографія максима рильського
вміє розставатись той, хто вмів любить.
я декілька разів перечитувала цю поезію — вона прекрасна! але мені дуже хотілося б, щоб ось оці саме слова дійшли до читачів. чому? мабуть, тому, що сьогодні чимало розлучених сімей, які, на жаль, не зуміли зберегти почуття кохання. і дуже прикро, що люди, які раніше кохали одне одного, потім, після розлучення, обливають одне одного брудом. а ще коли перед своїми дітьми — то це вже зовсім недобре. ліричний герой м. рильського — мудра людина, він бажає своїй коханій щастя, бо він кохає, і його почуття — величне, щире, чисте, прекрасне, і він не може бажати коханій чогось поганого чи в чомусь її звинувачувати.
у поезії лише 12 рядочків, а які зміни у настроях природи і людини: від весни до зими — у природі, від світлого почуття кохання до останнього поцілунку — у житті ліричного героя.
мені подобаються вірші м. рильського щедрістю почуттів чистих і благородних людей: від інтимних до патріотичних. і я вдячна поетові за них.
"...Солнце выглянуло давно на расчищенном небе и живительным, теплотворным светом своим облило степь. Все, что смутно и сонно было на душе у козаков, вмиг слетело; сердца их встрепенулись, как птицы.
Степь чем далее, тем становилась прекраснее. Тогда весь юг, все то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию, до самого Черного моря, было зеленою, девственною пустынею. Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений. Одни только кони, скрывавшиеся в них, как в лесу, вытоптывали их. Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялася зелено‑золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; желтый дрок выскакивал вверх своею пирамидальною верхушкою; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесенный бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще. Под тонкими их корнями шныряли куропатки, вытянув свои шеи. Воздух был наполнен тысячью разных птичьих свистов. В небе неподвижно стояли ястребы, распластав свои крылья и неподвижно устремив глаза свои в траву. Крик двигавшейся в стороне тучи диких гусей отдавался бог весть в каком дальнем озере. Из травы подымалась мерными взмахами чайка и роскошно купалась в синих волнах воздуха. Вон она пропала в вышине и только мелькает одною черною точкою. Вон она перевернулась крылами и блеснула перед солнцем… Черт вас возьми, степи, как вы хороши!..
Наши путешественники останавливались только на несколько минут для обеда, причем ехавший с ними отряд из десяти козаков слезал с лошадей, отвязывал деревянные баклажки с горелкою и тыквы, употребляемые вместо сосудов. Ели только хлеб с салом или коржи, пили только по одной чарке, единственно для подкрепления, потому что Тарас Бульба не позволял никогда напиваться в дороге, и продолжали путь до вечера. Вечером вся степь совершенно переменялась. Все пестрое пространство ее охватывалось последним ярким отблеском солнца и постепенно темнело, так что видно было, как тень перебегала по нем, и она становилась темно‑зеленою; испарения подымались гуще, каждый цветок, каждая травка испускала амбру, и вся степь курилась благовонием. По небу, изголуба‑темному, как будто исполинскою кистью наляпаны были широкие полосы из розового золота; изредка белели клоками легкие и прозрачные облака, и самый свежий, обольстительный, как морские волны, ветерок едва колыхался по верхушкам травы и чуть дотрогивался до щек. Вся музыка, звучавшая днем, утихала и сменялась другою. Пестрые суслики выпалзывали из нор своих, становились на задние лапки и оглашали степь свистом. Трещание кузнечиков становилось слышнее. Иногда слышался из какого‑нибудь уединенного озера крик лебедя и, как серебро, отдавался в воздухе. Путешественники, остановившись среди полей, избирали ночлег, раскладывали огонь и ставили на него котел, в котором варили себе кулиш*; пар отделялся и косвенно дымился на воздухе. Поужинав, козаки ложились спать, пустивши по траве спутанных коней своих. Они раскидывались на свитках. На них прямо глядели ночные звезды. Они слышали своим ухом весь бесчисленный мир насекомых, наполнявших траву, весь их треск, свист, стрекотанье, – все это звучно раздавалось среди ночи, очищалось в свежем воздухе и убаюкивало дремлющий слух. Если же кто‑нибудь из них подымался и вставал на время, то ему представлялась степь усеянною блестящими искрами светящихся червей. Иногда ночное небо в разных местах освещалось дальним заревом от выжигаемого по лугам и рекам сухого тростника, и темная вереница лебедей, летевших на север, вдруг освещалась серебряно‑розовым светом, и тогда казалось, что красные платки летали по темному небу.
Путешественники ехали без всяких приключений. Нигде не попадались им деревья, все та же бесконечная, вольная, прекрасная степь. По временам только в стороне синели верхушки отдаленного леса, тянувшегося по берегам Днепра..."
ответ: поезія м. рильського відтворює думки і настрої поета, викликані життям поета, його народу, його країни, тому така і близька вона читачам. особисто мені подобається рання лірика поета — інтимна та пейзажна. чому? мабуть, тому, що молода людина завжди дуже чутлива до творів, у яких йде мова про почуття.
у ранній ліриці м. рильського переважають мінливі почуття — від смутку до радості, від журби до щастя. прихід весни, зміни в природі в пейзажній настроєвій мініатюрі "поле чорніє. проходять хмари":
поле чорніє. проходять хмари,
гаптують небо химерною грою.
пролісків перших блакитні
земле! як тепло нам із тобою!
у моїй уяві постає рання весна, узлісся з галявинами блакитного, від цвіту пролісків, кольору. а весна і проліски викликають певні надії і мрії про майбутнє, тому, мабуть, оптимістичне світовідчуття лирічного героя передається і читачам:
глибшає далеч. річка синіє,
річка сивіє, зітхає, сміє
де вас подіти, зелені надії?
вас так багато — серце порветься!
у поета річка, як людина, зітхає, сміється — і це відчуває ліричний герой. поет вдало передає основне — людина з природою повинна жити в гармонії, бо людина — це маленька частина живого організму під назвою "природа".
а лірична мініатюра "яблука доспіли" (1911—1918) — це один із найчудовіших зразків інтимної лірики поета. мудрість молодого поета, на мою думку, у словах:
біографія максима рильського
вміє розставатись той, хто вмів любить.
я декілька разів перечитувала цю поезію — вона прекрасна! але мені дуже хотілося б, щоб ось оці саме слова дійшли до читачів. чому? мабуть, тому, що сьогодні чимало розлучених сімей, які, на жаль, не зуміли зберегти почуття кохання. і дуже прикро, що люди, які раніше кохали одне одного, потім, після розлучення, обливають одне одного брудом. а ще коли перед своїми дітьми — то це вже зовсім недобре. ліричний герой м. рильського — мудра людина, він бажає своїй коханій щастя, бо він кохає, і його почуття — величне, щире, чисте, прекрасне, і він не може бажати коханій чогось поганого чи в чомусь її звинувачувати.
у поезії лише 12 рядочків, а які зміни у настроях природи і людини: від весни до зими — у природі, від світлого почуття кохання до останнього поцілунку — у житті ліричного героя.
мені подобаються вірші м. рильського щедрістю почуттів чистих і благородних людей: від інтимних до патріотичних. і я вдячна поетові за них.
объяснение:
Степь чем далее, тем становилась прекраснее. Тогда весь юг, все то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию, до самого Черного моря, было зеленою, девственною пустынею. Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений. Одни только кони, скрывавшиеся в них, как в лесу, вытоптывали их. Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялася зелено‑золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; желтый дрок выскакивал вверх своею пирамидальною верхушкою; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесенный бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще. Под тонкими их корнями шныряли куропатки, вытянув свои шеи. Воздух был наполнен тысячью разных птичьих свистов. В небе неподвижно стояли ястребы, распластав свои крылья и неподвижно устремив глаза свои в траву. Крик двигавшейся в стороне тучи диких гусей отдавался бог весть в каком дальнем озере. Из травы подымалась мерными взмахами чайка и роскошно купалась в синих волнах воздуха. Вон она пропала в вышине и только мелькает одною черною точкою. Вон она перевернулась крылами и блеснула перед солнцем… Черт вас возьми, степи, как вы хороши!..
Наши путешественники останавливались только на несколько минут для обеда, причем ехавший с ними отряд из десяти козаков слезал с лошадей, отвязывал деревянные баклажки с горелкою и тыквы, употребляемые вместо сосудов. Ели только хлеб с салом или коржи, пили только по одной чарке, единственно для подкрепления, потому что Тарас Бульба не позволял никогда напиваться в дороге, и продолжали путь до вечера. Вечером вся степь совершенно переменялась. Все пестрое пространство ее охватывалось последним ярким отблеском солнца и постепенно темнело, так что видно было, как тень перебегала по нем, и она становилась темно‑зеленою; испарения подымались гуще, каждый цветок, каждая травка испускала амбру, и вся степь курилась благовонием. По небу, изголуба‑темному, как будто исполинскою кистью наляпаны были широкие полосы из розового золота; изредка белели клоками легкие и прозрачные облака, и самый свежий, обольстительный, как морские волны, ветерок едва колыхался по верхушкам травы и чуть дотрогивался до щек. Вся музыка, звучавшая днем, утихала и сменялась другою. Пестрые суслики выпалзывали из нор своих, становились на задние лапки и оглашали степь свистом. Трещание кузнечиков становилось слышнее. Иногда слышался из какого‑нибудь уединенного озера крик лебедя и, как серебро, отдавался в воздухе. Путешественники, остановившись среди полей, избирали ночлег, раскладывали огонь и ставили на него котел, в котором варили себе кулиш*; пар отделялся и косвенно дымился на воздухе. Поужинав, козаки ложились спать, пустивши по траве спутанных коней своих. Они раскидывались на свитках. На них прямо глядели ночные звезды. Они слышали своим ухом весь бесчисленный мир насекомых, наполнявших траву, весь их треск, свист, стрекотанье, – все это звучно раздавалось среди ночи, очищалось в свежем воздухе и убаюкивало дремлющий слух. Если же кто‑нибудь из них подымался и вставал на время, то ему представлялась степь усеянною блестящими искрами светящихся червей. Иногда ночное небо в разных местах освещалось дальним заревом от выжигаемого по лугам и рекам сухого тростника, и темная вереница лебедей, летевших на север, вдруг освещалась серебряно‑розовым светом, и тогда казалось, что красные платки летали по темному небу.
Путешественники ехали без всяких приключений. Нигде не попадались им деревья, все та же бесконечная, вольная, прекрасная степь. По временам только в стороне синели верхушки отдаленного леса, тянувшегося по берегам Днепра..."