він — відважний, безстрашний воїн. у перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед нами, ми чуємо розмову в замку седрика сакса про звитяжні подвиги айвенго, про його лицарську доблесть. потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю лицаря, позбавленого спадщини, на турнірі. він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. нарешті, одночасно з батьком і коханою айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. повернувшись після хрестового походу, він вірно служить королю річарду, який у цей час повернувся до ії, захищає честь короля і його хоробрих воїнів. айвенго попереджає про небезпеку ісаака, з яким хотів розправитися храмовник. він усім серцем покохав вихованку седріка — леді ровену. його почуття не остудило навіть те, що його батько, маючи намір одружити ровену з ательстаном коїгтисбурзьким, позбавив айвенго спадщини й вигнав із дому. перемігши на турнірі під ашбою, лицар позбавлений спадку обирає королевою турніру леді ровену. зрештою сила кохання перемагає: старий седрік дарував синові прощення, і згодом айвенго з коханою ровеною одружуються
м. булгаков в романі “майстер і маргарита” утверджує цінності творчості і кохання та їхньої рятівної сили в долях майстра і маргарити.
образові майстра віддана найдорожча булгакову ідея безсмертя справжнього мистецтва. персонаж майстра містить чимало автобіографічних елементів, у цьому образі відбилися риси гетевського фауста, письменника м. гоголя. головним є те, що булгаківський майстер змальований як узагальнений образ митця. ідея істинності мистецтва майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному
літературному світу. і тема роману, за який узявся майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незнайома ідеологічним догмам і приписам духовна свобода – все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її співці радвлади. а після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об’єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. вирізняє майстра
з-поміж юрби берліозів та рюхіних і його письменницький “непрофесіоналізм”. адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним і маргаритою). найпершим доказом істинності мистецтва майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єршалаїмські події. незаперечна достовірність цього “п’ятого євангелія”, написаного майстром через багато століть після розправи над христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у срср„ підкреслюється розповіддю свідка цих подій воланда та сновидінням івана, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між майстром і ієшуа. так само, як ієшуа, майстер є носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт із владою і проходить свій хресний шлях. однак, на відміну від ієшуа, майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування і в цьому є трагізм його долі. морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь – тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. тим часом відмова від мистецтва означає для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та заспокоюється вірою у власне божевілля. таким чином він відмовляється від боротьби, від любові, від самого себе. ось чому після смерті майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до “царства світла”, а до царства “спокою”: “він,- говорить вісник божественної волі левій,- не заслужив світла, він заслужив спокій”. довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
у романі стверджується думка про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві, а звідси й тема трагічності долі справжнього митця.
ответ:
мій улюблений герой твору є вілфред айвенго.
він — відважний, безстрашний воїн. у перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед нами, ми чуємо розмову в замку седрика сакса про звитяжні подвиги айвенго, про його лицарську доблесть. потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю лицаря, позбавленого спадщини, на турнірі. він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. нарешті, одночасно з батьком і коханою айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. повернувшись після хрестового походу, він вірно служить королю річарду, який у цей час повернувся до ії, захищає честь короля і його хоробрих воїнів. айвенго попереджає про небезпеку ісаака, з яким хотів розправитися храмовник. він усім серцем покохав вихованку седріка — леді ровену. його почуття не остудило навіть те, що його батько, маючи намір одружити ровену з ательстаном коїгтисбурзьким, позбавив айвенго спадщини й вигнав із дому. перемігши на турнірі під ашбою, лицар позбавлений спадку обирає королевою турніру леді ровену. зрештою сила кохання перемагає: старий седрік дарував синові прощення, і згодом айвенго з коханою ровеною одружуються
объяснение:
ответ:
м. булгаков в романі “майстер і маргарита” утверджує цінності творчості і кохання та їхньої рятівної сили в долях майстра і маргарити.
образові майстра віддана найдорожча булгакову ідея безсмертя справжнього мистецтва. персонаж майстра містить чимало автобіографічних елементів, у цьому образі відбилися риси гетевського фауста, письменника м. гоголя. головним є те, що булгаківський майстер змальований як узагальнений образ митця. ідея істинності мистецтва майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному
літературному світу. і тема роману, за який узявся майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незнайома ідеологічним догмам і приписам духовна свобода – все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її співці радвлади. а після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об’єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. вирізняє майстра
з-поміж юрби берліозів та рюхіних і його письменницький “непрофесіоналізм”. адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним і маргаритою). найпершим доказом істинності мистецтва майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єршалаїмські події. незаперечна достовірність цього “п’ятого євангелія”, написаного майстром через багато століть після розправи над христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у срср„ підкреслюється розповіддю свідка цих подій воланда та сновидінням івана, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між майстром і ієшуа. так само, як ієшуа, майстер є носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт із владою і проходить свій хресний шлях. однак, на відміну від ієшуа, майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування і в цьому є трагізм його долі. морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь – тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. тим часом відмова від мистецтва означає для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та заспокоюється вірою у власне божевілля. таким чином він відмовляється від боротьби, від любові, від самого себе. ось чому після смерті майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до “царства світла”, а до царства “спокою”: “він,- говорить вісник божественної волі левій,- не заслужив світла, він заслужив спокій”. довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
у романі стверджується думка про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві, а звідси й тема трагічності долі справжнього митця.
объяснение: