Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору. У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького). Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Как ящерица-хамелеон меняет свою окраску в зависимости от обстоятельств, так Очумелов меняет свое поведение в зависимости от того, с кем имеют дело. В рассказе «Хамелеон» полицейский надзиратель Очумелов хочет создать видимость добросовестной службы, когда идет через базарную площадь. Втянутый в разбирательство уличного беспорядка, Очумелов пытается разобраться в «запутанном деле Хрюкина» и меняет свое решение в зависимости от обстоятельств, как хамелеон меняет окраску своего тела. Он «сотрясает» воздух, грозит «мерзавцам» штрафом, но вскоре узнает, что жалкая собачонка, возмутитель спокойствия, принадлежит генералу Жигалову. Тут же Очумелов меняет тон, обвиняя полупьяного Хрюкина во всех грехах. Очумелов еще не раз изменит свою точку зрения, а читатели догадаются о внутренней буре, тревожащей полицейского надзирателя, по короткой фразе: «Сними-ка, Елдырин, с меня пальто» или: «Надень-ка, брат Елдырин, на меня пальто...» Как же унижен человек, если он лебезит даже не перед генералом, а перед его собачонкой! Очумелов продолжает свой путь по базарной площади, только теперь он грозит не неизвестному хозяину собачонки, а Хрюкину: «Я еще доберусь до тебя!» Для таких людей, как Очумелов, важна не истина, а преклонение перед сильными мира сего. От них зависит его карьера и благополучие, больше его ничего не волнует. В хамелеонстве Очумелова воплощен распространенный человеческий порок — стремление угодить, при к обстановке, обеспечить себе спокойное существование на уютной должности
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького).
Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.