Моё отношение к классической литературе Интересно, кто-нибудь из моих одноклассников задумывался над тем, как он относится к классической литературе? Да и я, если честно, особо не думал об этом. В литературный мир классики, я оказывается, погрузился давно, ещё в раннем детстве, когда вместе с ершовским героем Иваном стоял в дозоре, чтобы поймать вора, или вместе с пушкинским князем Гвидоном посещал "царство славного Салтана". Я рос, и вместе со мной серьезнее становились классические произведения, которые были дать ответы на многие вопросы или заставить думать, как поступать в той или иной ситуации. Я иду вместе с героем Достоевского по Невскому проспекту, захожу с ним в его комнатку-коморку, похожую на шкаф, с ужасом понимаю, что он затеял недоброе дело. Затем я иду с Родионом Раскольниковым к старухе-процентщице, хочу схватить его за руку и объяснить, что убийство любого человека - это очень страшное преступление, которое будет мучить его всю жизнь. Зачем ему, одаренному, умному, пусть даже голодному и обездоленному, молодому человеку портить себе жизнь? Но я, к сожалению, не могу этого сделать. Ведь Достоевский хотел своим произведением многих от вынашивания подобных "страшных теорий", написав свой замечательный роман. А герой Л.Н.Толстого заставил меня понять, что такое честь. Ведь князь Андрей Болконский не мог бы жить, если бы перестал уважать себя, если бы унизил свое достоинство. И вот я вместе с ним на Аустерлицком поле. Я вижу, как он со знаменем в руках "побежал вперед с несомненной уверенностью, что весь батальон побежит за ним." Но ведь он же понимал, что исход боя был предрешен. Почему он так поступает? Потому, что не мог по-другому. Для него личный позор страшнее смерти. И при Бородине он будет вести себя также. Он не мог лечь на землю, когда рядом рвались ядра. С его чувством чести, с его благородной доблестью он поступил так, хотя из-за этого будет тяжело ранен. . И я начинаю лучше понимать, что такое честь для человека. Читая дневниковые записи Печорина из романа "Герой нашего времени" М.Ю.Лермонтова, я сумел понять, почему человек, одаренный, наделенный острым аналитическим умом, силой характера, совершает столько зла. Из-за него погибает Бэла, страдает Мери, несчастлива Вера. А история с Грушницким? Она дает понять нам, как необъятные силы Печорина тратятся впустую. И я начинаю задумываться о том, что в 30-е годы 19 века молодая дворянская интеллигенция растрачивала свои силы, потому что у нее не было надежды увидеть коренные преобразования в России. И вот появились такие "эгоисты поневоле" и "страдающие эгоисты". Не будь классических произведений, оставленных нам в наследство великими писателями, мы бы утратили духовную связь с поколениями, не смогли бы извлечь ошибки из их опыта или, наоборот, усвоить те великие принципы, которые были так важны для них.
більшість подій, про які йдеться в «пригодах тома сойєра», узято з реального життя. у книжці письменник згадав про роки свого дитинства в містечку ганніі, яке у творі отримало назву санкт-петербург (американці люблять давати маленьким містечкам гучні назви столиць, тому країна має кілька парижів, єрусалимів тощо; можливо, ці назви свого часу нагадували емігрантам про покинуті рідні місця), у передмові до твору марк твен зазначив, що том сойєр увібрав у себе риси характерів трьох хлопчиків.
хто ж ці троє? це сам юний семюел клеменс, котрий не дуже любив учитися і був здатний на різні витівки, його шкільний товариш віллі боуен, а також томас сойєр з міста шоунітауна, з яким митець познайомився раніше. під іменем тітоньки поллі марк твен зобразив свою матір, а під іменем беккі тетчер — одну зі своїх шкільних подруг, з якою одного разу заблукав у страшних лабіринтах печери поблизу ганні. свого друга — маленького волоцюгу тома бленкеншипа — марк твен увічнив в образі гекльберрі фінна. безлюдний острів, куди втекли герої книжки, насправді існував на річці міссісіпі за життя письменника.
портрет (фр., . portrait) — один із засобів художнього зображення персонажа твору, змалювання (опис) людини, її зовнішнього вигляду, виразу обличчя, одягу, рухів, поведінки тощо.
письменники по-різному створюють портрети. митці можуть описувати персонажів стисло (лише кількома штрихами), або докладно, укрупнено (немовби зблизька), або віддалено. портрет може бути створений словами автора або висловлюваннями інших персонажів (можливе поєднання різних точок зору), у другому випадку портрет стає багатограннішим, бо подається з різних ракурсів. у портреті зображують зовнішні або внутрішні риси героя (або ті й ті одночасно). портрети можуть бути незмінними (сталими) або мінятися протягом твору, у ході розвитку подій, а зміна портрета засвідчує зміни в характері персонажа. через портрет автор висловлює ставлення до героя, визначає моменти, які є важливими для розуміння його характеру і подій.
сюжет (фр. sujet) — художня послідовність подій у літературному творі.
сюжет тісно пов’язаний з темою твору, він є її реалізацією в художньо вибудуваному ланцюгу подій. для розуміння сюжету важливо знати не тільки те, які, власне, події покладені в його основу, а й те, як вони поєднуються між собою, як вони поєднані в тексті, які події укрупнено, які пропущено автором і т. д.
складники (частини) сюжету:
експозиція — знайомство з героями твору, обставинами їхнього життя, часом і місцем, де відбуваються події;
зав’язка — ключовий момент розгортання подій, різкий поворот у їх перебігу;
розвиток дії — подальше розгортання подій твору (стрімко або уповільнено, послідовно або непослідовно тощо); це найбільша за обсягом частина твору, коли розкриваються характери персонажів, відбуваються основні зіткнення між ними;
кульмінація — найвищий момент напруження в розвитку дії (у великих творах буває кілька таких кульмінаційних моментів);
розв'язка — події, що завершують твір, вирішують основні питання й зіткнення у творі, повідомляють про результат розвитку подій.
у літературному творі може бути не одна, а декілька сюжетних ліній. великі твори можуть складатися з цілої низки менших частин, що мають окремі сюжети, хоча и поєднані спільними персонажами, загальною темою.
розділ другий
настала субота. літо вирувало яскравими барвами й свіжістю, буяло життям. у кожному серці бриніла мелодія, а коли серце було молоде, вона виливалася в пісню. обличчя кожного променилося радістю, кожний крокував пружно й бадьоро. білі акації стояли у цвіту й сповнювали повітря пахощами. кардіфська гора, що підносилася над містом, укрилася зеленню. віддалік вона здавалася обітованою землею — чудесною, безтурботною, привабливою.
том вийшов на вулицю з відром вапна та довгою щіткою. він зміряв поглядом паркан, і радість його в одну мить згасла в душі, а натомість у неї ввійшла туга. тридцять ярдів дощаного паркана заввишки дев’ять футів! життя здалося йому безглуздим, існування — важким тягарем. зітхнувши, він умочив щітку у вапняний розчин, провів нею по верхній дошці паркана, потім зробив те саме знову і знову й зупинився: якою ж крихітною була біла смужка порівняно з безмежним простором небіленого паркана! у розпачі він сів на землю під деревом. із хвіртки підстрибнем вибіг джим. у руці в нього було бляшане відро. він наспівував пісеньку «дівчина з буффало». ходити по воду до міської помпи тому завжди здавалося неприємним заняттям, але тепер він подумав, що воно не таке вже й погане. він згадав, що біля помпи завжди збирається багато людей: білі, мулати1, чорношкірі; хлопчики й дівчатка, чекаючи своєї черги, сидять, відпочивають, міняються іграшками, сваряться, б’ються, пустують. він згадав також, що хоча до помпи було якихось півтораста кроків, джим ніколи не повертався додому раніш як за годину, та й то майже завжди доводилося бігати за ним.
1 мулати — нащадки від змішаних шлюбів чорношкірих і білих.
Интересно, кто-нибудь из моих одноклассников задумывался над тем, как он относится к классической литературе? Да и я, если честно, особо не думал об этом.
В литературный мир классики, я оказывается, погрузился давно, ещё в раннем детстве, когда вместе с ершовским героем Иваном стоял в дозоре, чтобы поймать вора, или вместе с пушкинским князем Гвидоном посещал "царство славного Салтана".
Я рос, и вместе со мной серьезнее становились классические произведения, которые были дать ответы на многие вопросы или заставить думать, как поступать в той или иной ситуации.
Я иду вместе с героем Достоевского по Невскому проспекту, захожу с ним в его комнатку-коморку, похожую на шкаф, с ужасом понимаю, что он затеял недоброе дело. Затем я иду с Родионом Раскольниковым к старухе-процентщице, хочу схватить его за руку и объяснить, что убийство любого человека - это очень страшное преступление, которое будет мучить его всю жизнь. Зачем ему, одаренному, умному, пусть даже голодному и обездоленному, молодому человеку портить себе жизнь? Но я, к сожалению, не могу этого сделать. Ведь Достоевский хотел своим произведением многих от вынашивания подобных "страшных теорий", написав свой замечательный роман.
А герой Л.Н.Толстого заставил меня понять, что такое честь.
Ведь князь Андрей Болконский не мог бы жить, если бы перестал уважать себя, если бы унизил свое достоинство. И вот я вместе с ним на Аустерлицком поле. Я вижу, как он со знаменем в руках "побежал вперед с несомненной уверенностью, что весь батальон побежит за ним." Но ведь он же понимал, что исход боя был предрешен. Почему он так поступает? Потому, что не мог по-другому. Для него личный позор страшнее смерти. И при Бородине он будет вести себя также. Он не мог лечь на землю, когда рядом рвались ядра. С его чувством чести, с его благородной доблестью он поступил так, хотя из-за этого будет тяжело ранен. . И я начинаю лучше понимать, что такое честь для человека.
Читая дневниковые записи Печорина из романа "Герой нашего времени" М.Ю.Лермонтова, я сумел понять, почему человек, одаренный, наделенный острым аналитическим умом, силой характера, совершает столько зла. Из-за него погибает Бэла, страдает Мери, несчастлива Вера. А история с Грушницким? Она дает понять нам, как необъятные силы Печорина тратятся впустую. И я начинаю задумываться о том, что в 30-е годы 19 века молодая дворянская интеллигенция растрачивала свои силы, потому что у нее не было надежды увидеть коренные преобразования в России. И вот появились такие "эгоисты поневоле" и "страдающие эгоисты".
Не будь классических произведений, оставленных нам в наследство великими писателями, мы бы утратили духовную связь с поколениями, не смогли бы извлечь ошибки из их опыта или, наоборот, усвоить те великие принципы, которые были так важны для них.
більшість подій, про які йдеться в «пригодах тома сойєра», узято з реального життя. у книжці письменник згадав про роки свого дитинства в містечку ганніі, яке у творі отримало назву санкт-петербург (американці люблять давати маленьким містечкам гучні назви столиць, тому країна має кілька парижів, єрусалимів тощо; можливо, ці назви свого часу нагадували емігрантам про покинуті рідні місця), у передмові до твору марк твен зазначив, що том сойєр увібрав у себе риси характерів трьох хлопчиків.
хто ж ці троє? це сам юний семюел клеменс, котрий не дуже любив учитися і був здатний на різні витівки, його шкільний товариш віллі боуен, а також томас сойєр з міста шоунітауна, з яким митець познайомився раніше. під іменем тітоньки поллі марк твен зобразив свою матір, а під іменем беккі тетчер — одну зі своїх шкільних подруг, з якою одного разу заблукав у страшних лабіринтах печери поблизу ганні. свого друга — маленького волоцюгу тома бленкеншипа — марк твен увічнив в образі гекльберрі фінна. безлюдний острів, куди втекли герої книжки, насправді існував на річці міссісіпі за життя письменника.
портрет (фр., . portrait) — один із засобів художнього зображення персонажа твору, змалювання (опис) людини, її зовнішнього вигляду, виразу обличчя, одягу, рухів, поведінки тощо.
письменники по-різному створюють портрети. митці можуть описувати персонажів стисло (лише кількома штрихами), або докладно, укрупнено (немовби зблизька), або віддалено. портрет може бути створений словами автора або висловлюваннями інших персонажів (можливе поєднання різних точок зору), у другому випадку портрет стає багатограннішим, бо подається з різних ракурсів. у портреті зображують зовнішні або внутрішні риси героя (або ті й ті одночасно). портрети можуть бути незмінними (сталими) або мінятися протягом твору, у ході розвитку подій, а зміна портрета засвідчує зміни в характері персонажа. через портрет автор висловлює ставлення до героя, визначає моменти, які є важливими для розуміння його характеру і подій.
сюжет (фр. sujet) — художня послідовність подій у літературному творі.
сюжет тісно пов’язаний з темою твору, він є її реалізацією в художньо вибудуваному ланцюгу подій. для розуміння сюжету важливо знати не тільки те, які, власне, події покладені в його основу, а й те, як вони поєднуються між собою, як вони поєднані в тексті, які події укрупнено, які пропущено автором і т. д.
складники (частини) сюжету:
експозиція — знайомство з героями твору, обставинами їхнього життя, часом і місцем, де відбуваються події;
зав’язка — ключовий момент розгортання подій, різкий поворот у їх перебігу;
розвиток дії — подальше розгортання подій твору (стрімко або уповільнено, послідовно або непослідовно тощо); це найбільша за обсягом частина твору, коли розкриваються характери персонажів, відбуваються основні зіткнення між ними;
кульмінація — найвищий момент напруження в розвитку дії (у великих творах буває кілька таких кульмінаційних моментів);
розв'язка — події, що завершують твір, вирішують основні питання й зіткнення у творі, повідомляють про результат розвитку подій.
у літературному творі може бути не одна, а декілька сюжетних ліній. великі твори можуть складатися з цілої низки менших частин, що мають окремі сюжети, хоча и поєднані спільними персонажами, загальною темою.
розділ другий
настала субота. літо вирувало яскравими барвами й свіжістю, буяло життям. у кожному серці бриніла мелодія, а коли серце було молоде, вона виливалася в пісню. обличчя кожного променилося радістю, кожний крокував пружно й бадьоро. білі акації стояли у цвіту й сповнювали повітря пахощами. кардіфська гора, що підносилася над містом, укрилася зеленню. віддалік вона здавалася обітованою землею — чудесною, безтурботною, привабливою.
том вийшов на вулицю з відром вапна та довгою щіткою. він зміряв поглядом паркан, і радість його в одну мить згасла в душі, а натомість у неї ввійшла туга. тридцять ярдів дощаного паркана заввишки дев’ять футів! життя здалося йому безглуздим, існування — важким тягарем. зітхнувши, він умочив щітку у вапняний розчин, провів нею по верхній дошці паркана, потім зробив те саме знову і знову й зупинився: якою ж крихітною була біла смужка порівняно з безмежним простором небіленого паркана! у розпачі він сів на землю під деревом. із хвіртки підстрибнем вибіг джим. у руці в нього було бляшане відро. він наспівував пісеньку «дівчина з буффало». ходити по воду до міської помпи тому завжди здавалося неприємним заняттям, але тепер він подумав, що воно не таке вже й погане. він згадав, що біля помпи завжди збирається багато людей: білі, мулати1, чорношкірі; хлопчики й дівчатка, чекаючи своєї черги, сидять, відпочивають, міняються іграшками, сваряться, б’ються, пустують. він згадав також, що хоча до помпи було якихось півтораста кроків, джим ніколи не повертався додому раніш як за годину, та й то майже завжди доводилося бігати за ним.
1 мулати — нащадки від змішаних шлюбів чорношкірих і білих.