Михайло Коцюбинський, услiд за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих Украïни. Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi пробуджували в дитячiй головi химернi мрiï, вояцький запал. Остап не хотiв змиритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба в пана. Вiн часто згадує, як катували сивого дiдуся на стайнi, як погрожував оббiлувати i його самого пан. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдноï землi, але жити в неволi - гiрше смертi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженоï, стражденноï, а й сильноï, смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудесними косами. Засмученi очi Соломiï не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо ïх, коли з жахом стежить Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв i в останньому вiдчаï кличе тяжко пораненого Остапа; коли на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого; коли чорна безодня дунайськоï води заховує тiло...
Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює волелюбнiсть украïнського народу, його прагнення будь-якою цiною добитися свободи.
АХИЛЛЕСОВА ПЯТА Вы знаете откуда пошло выражение «ахиллесова пята»? Величайший герой Древней Греции, легендарный Ахилл, был, как рассказывает предание, сыном морской богини Фетиды и простого смертной Пелея. Когда он родился, прорицатель сказал, что будет он могуч, как боги, но смертен, как его отец. Предсказатель говорил также, что велики будут подвиги Ахилла, но не вернётся он живым из под стен Трои, погибнет в цвете лет, пораженный стрелой. Знала это предсказание богиня Фетида. Всеми силами старалась она предотвратить грозную судьбу. Когда Ахилл был еще младенцем, она погружала его в воды священной реки Стикс, но, окуная мальчика, мать держала его за пятку, и Стикс не коснулся ее своей струёй. Она натирала его тело амброзией и держала в огне, чтобы сделать неуязвимым и дать ему бессмертие. Много подвигов совершил Ахилл, даже разгневал бога Аполлона, грозя ему, что поразит его своим копьем. Тогда Аполлон, покрывшись облаком, никому не видимый, направил свою стрелу в Ахилла. И поразила стрела бога Ахилла в пятку. Смертельной оказалась эта рана, и умер герой. Отсюда и пошло выражение « ахиллесова пята », которое служит для обозначения слабого, уязвимого места у человека. Моя «ахиллесова пята» — компьютер. Если я играю в компьютерные игры, у меня новая игровая программа, то забываю обо всем: что нужно учить уроки, забрать белье из химчистки, выгулять собаку, позвонить другу… Но я всегда говорю, что моя «ахиллесова пята» — мое хобби.
Михайло Коцюбинський, услiд за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих Украïни. Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi пробуджували в дитячiй головi химернi мрiï, вояцький запал. Остап не хотiв змиритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба в пана. Вiн часто згадує, як катували сивого дiдуся на стайнi, як погрожував оббiлувати i його самого пан. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдноï землi, але жити в неволi - гiрше смертi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженоï, стражденноï, а й сильноï, смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудесними косами. Засмученi очi Соломiï не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо ïх, коли з жахом стежить Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв i в останньому вiдчаï кличе тяжко пораненого Остапа; коли на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого; коли чорна безодня дунайськоï води заховує тiло...
Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює волелюбнiсть украïнського народу, його прагнення будь-якою цiною добитися свободи.