Він став таким після зустрічі з Галею (дівчина, що гуляла у полі; "польова царівна") Ось уривок:
Объяснение:
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом — воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він. під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз…»
Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.
— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.
Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його. Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…
З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два — та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дивись — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тільки одежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала.
— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, шо хоч здалека побачив.
Жалмауз Кемпир, в мифологии казахов и киргизов демоническое существо в образе старухи, нередко с семью головами. Обычно олицетворяет злое начало. Жалмауз Кемпир – людоедка, похитительница детей; в образе легкого она плавает на поверхности воды, а когда приближается человек, превращается в семиглавую старуху, хватает его и вынуждает отдать сына Существует мнение, что образ Жалмауз Кемпир (как и близкой ей Мыстан Кемпир казахов) восходит к культу матери-покровительницы. На это указывают присущие ей иногда функции шаманки-волшебницы, хозяйки родового огня, владычицы и стража "страны смерти". Баба яга персонаж славянской мифологии и фольклора так же волшебной сказки славянских народов. Уродливая старуха, владеющая волшебными предметами и наделённая магической силой. В ряде сказок уподобляется ведьме, колдунье Чаще всего — отрицательный персонаж, но иногда выступает в качестве героя. Помимо русских встречается в словацких и чешских сказках. Кроме того, является обрядовым святочным персонажем в бывших славянских землях Каринтии в Австрии, масленичным персонажем в Черногории и ночным духом в Сербии, Хорватии и Болгарии.
Объяснение:
На мой взгляд и тот и дугой оба интересны но у каждого народа свой вымышленный герой.
Він став таким після зустрічі з Галею (дівчина, що гуляла у полі; "польова царівна") Ось уривок:
Объяснение:
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом — воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він. під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз…»
Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.
— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.
Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його. Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…
З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два — та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дивись — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тільки одежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала.
— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, шо хоч здалека побачив.
Объяснение:
На мой взгляд и тот и дугой оба интересны но у каждого народа свой вымышленный герой.
Но всё таки у Жалмауыз Кемпир жизнь интереснее.