Поэма "Полтава" основана на реальных исторических событиях: Северной войны между русскими и шведами. В поэме изображены два полководца – два исторических лица:
Петр I — символ новой России (целеустремленность, воля к победе русского царя, великодушие, полководческий талант, умение ценить верных ему людей).
Карл XII — воинственный авантюрист и захватчик (слабость и безразличие шведского короля).
Два императора являются главными героями поэмы. Через их образы автор выражает свое отношение к каждой из сторон.
Петр 1 описывается Пушкиным как гениальный правитель и настоящий патриот своей страны. Император бесстрашен, великодушен, смел. В его образе нет ни одной отрицательной черты. Он смело идет в бой и вдохновляет свое войско на победу. Петр понимает, что должен Отчизну, выиграв битву. Поэтому он не сомневается в успехе. Автор любуется своим героем, описывает его так, что читатель не может им не восхититься: «… Его глаза сияют. Лик его ужасен. движенья быстры. Он прекрасен, он весь, как божия гроза».
Совсем не так показан Карл 12. Пушкин считает его храбрым и искусным воином, но также подчеркивает его недостатки. «Он слеп, упрям, нетерпелив, и легкомыслен, и кичлив,» - говорит о Карле Мазепа. Со стороны шведов эта война — захватническая, несправедливая, поэтому они не могут победить. Карл как бы сам не понимает, с какой целью его войско вступает в битву: «Казалось, Карла приводил желанный бой в недоуменье…».
Полтавская битва заканчивается победой русских. И снова Пушкин противопоставляет образы двух правителей: Карл с позором бежит с поля боя, а Петр устраивает пир в своем шатре, где угощает даже пленных, доказывая свое великодушие.
В конце поэмы автор сравнивает память, которая осталась от Петра и Карла через много лет. «…Ты воздвиг, герой Полтавы, огромный памятник себе,» - пишет он про Петра. От Карла же остаются только «три углубленные в земле и мхом поросшие ступени». Таким образом, мы видим, что Петр 1 и Карл 12 — два противоположных типа правителей. Первый героически и бескорыстно служит своей стране, и поэтому побеждает второго, который на первый план ставит удовлетворение своего честолюбия и амбиций.
Головним героєм є співець. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай. У його душі відбувається боротьба добра і зла.
І ніщо не може втішити царя, окрім божественного звука арфи, адже вона знаходиться в руках співця, чиї пісні любі Господу. Чого прагне Саул: веселощів, задоволення чи ще більшої влади? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, не скам’яніла, адже він ще здатен чути «арфи глас». Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей.
Жодного натяку на конкретну особу чи якісь історичні реалії у вірші немає. Перед нами постає скорботний образ особистості, яка мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому в нього на душі так важко, через що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденної душі, що прагне спокою й умиротворення, але вже ніде не може його знайти…
У вірші йдеться про іудейського царя Саула.
Але Байрон виходить за рамки біблійної історії: образ біблійного царя доповнюється образом співця (поета), який виходить на перший план. За ним стоїть сам автор і ширше — усе його покоління. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай.
Душу ліричного героя може врятувати лише мистецтво. Але риторичне питання у кінці твору залишається без чіткої відповіді: «Як не спів, воно од мук тяжких порветься враз!»
Поэма "Полтава" основана на реальных исторических событиях: Северной войны между русскими и шведами. В поэме изображены два полководца – два исторических лица:
Петр I — символ новой России (целеустремленность, воля к победе русского царя, великодушие, полководческий талант, умение ценить верных ему людей).
Карл XII — воинственный авантюрист и захватчик (слабость и безразличие шведского короля).
Два императора являются главными героями поэмы. Через их образы автор выражает свое отношение к каждой из сторон.
Петр 1 описывается Пушкиным как гениальный правитель и настоящий патриот своей страны. Император бесстрашен, великодушен, смел. В его образе нет ни одной отрицательной черты. Он смело идет в бой и вдохновляет свое войско на победу. Петр понимает, что должен Отчизну, выиграв битву. Поэтому он не сомневается в успехе. Автор любуется своим героем, описывает его так, что читатель не может им не восхититься: «… Его глаза сияют. Лик его ужасен. движенья быстры. Он прекрасен, он весь, как божия гроза».
Совсем не так показан Карл 12. Пушкин считает его храбрым и искусным воином, но также подчеркивает его недостатки. «Он слеп, упрям, нетерпелив, и легкомыслен, и кичлив,» - говорит о Карле Мазепа. Со стороны шведов эта война — захватническая, несправедливая, поэтому они не могут победить. Карл как бы сам не понимает, с какой целью его войско вступает в битву: «Казалось, Карла приводил желанный бой в недоуменье…».
Полтавская битва заканчивается победой русских. И снова Пушкин противопоставляет образы двух правителей: Карл с позором бежит с поля боя, а Петр устраивает пир в своем шатре, где угощает даже пленных, доказывая свое великодушие.
В конце поэмы автор сравнивает память, которая осталась от Петра и Карла через много лет. «…Ты воздвиг, герой Полтавы, огромный памятник себе,» - пишет он про Петра. От Карла же остаются только «три углубленные в земле и мхом поросшие ступени». Таким образом, мы видим, что Петр 1 и Карл 12 — два противоположных типа правителей. Первый героически и бескорыстно служит своей стране, и поэтому побеждает второго, который на первый план ставит удовлетворение своего честолюбия и амбиций.
Объяснение:
Объяснение:
Головним героєм є співець. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай. У його душі відбувається боротьба добра і зла.
І ніщо не може втішити царя, окрім божественного звука арфи, адже вона знаходиться в руках співця, чиї пісні любі Господу. Чого прагне Саул: веселощів, задоволення чи ще більшої влади? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, не скам’яніла, адже він ще здатен чути «арфи глас». Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей.
Жодного натяку на конкретну особу чи якісь історичні реалії у вірші немає. Перед нами постає скорботний образ особистості, яка мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому в нього на душі так важко, через що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденної душі, що прагне спокою й умиротворення, але вже ніде не може його знайти…
У вірші йдеться про іудейського царя Саула.
Але Байрон виходить за рамки біблійної історії: образ біблійного царя доповнюється образом співця (поета), який виходить на перший план. За ним стоїть сам автор і ширше — усе його покоління. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай.
Душу ліричного героя може врятувати лише мистецтво. Але риторичне питання у кінці твору залишається без чіткої відповіді: «Як не спів, воно од мук тяжких порветься враз!»
Моя оценка 9/10