Уроки французского» - это рассказ валентина распутина о своем трудном послевоенном детстве, когда «голод еще не отпустил», а у матери, кроме него, было еще двое детей, он - самый старший. жили совсем плохо, что, казалось хуже уже некуда. весной, когда пришлось особенно туго, чтобы хоть как-то отвлечься от желания поесть, он "глотал сам и заставлял глотать сестренку глазки проросшей картошки и зерна овса и ржи". автор говорит о том, что в то время в небольших деревнях были только школы, начальное образование, чтобы продолжить учебу, дети с одиннадцати лет должны были жить вдали от родителей, не готовые к самостоятельной жизни, должны были жить среди чужих людей. распутин показывает, как дети страдали от тоски по родному дому. "никогда раньше даже на день я не отлучался из семьи, и, конечно, не был готов к тому, чтобы жить среди чужих людей. так мне было плохо, так горько и постыло! - хуже всякой болезни». дети, приехавшие на учебу, были беззащитны, ничтожных припасов еды, присылаемых родителями, им не хватало, к тому же, продукты могли украсть, и некому было . то же происходило и малокровием, что к тому, что у него «часто ни с того ни с сего принималась вдруг кружиться голова». скудные припасы, которые присылала ему мать, отрывая последнее от других своих детей, от сестренки с братишкой, кто-то воровал. и мальчик , потому что «голод здесь совсем не походил на голод в деревне. там всегда, и особенно осенью, можно было что-то перехватить, сорвать, выкопать, поднять, в ангаре ходила рыба, в лесу летала птица. тут для меня все было пусто: чужие люди, чужие огороды, чужая " в своем рассказе автор пытается объяснить, что подростку бывает трудно найти правильный выход из ситуации, в которую он попадает. так, герой распутина не видит ничего другого, как пойти на поляну и играть на деньги, чтобы хоть как-то выжить. там он впервые сталкивается с несправедливостью, жестокостью, там, ему пришлось «постигнуть на собственной шкуре», что «никогда и никому еще не прощалось, если в своем деле он вырывается вперед. не жди тогда пощады, не ищи заступничества, для других он выскочка, и больше всех его ненавидит тот, кто идет следом». мальчик был жестоко избит. оставшись один, он «упал в жесткую сухую траву и горько навзрыд заплакал. не было в тот день и не могло быть во всем белом свете человека несчастнее меня». но голод заставил его вернуться. он старался «не выделяться», пытался выиграть денег хотя бы на пол-литровую баночку молока, чтобы хоть чуть-чуть поправить здоровье, но это ему не удалось, его снова избили. валентин распутин в своем рассказе показал, какую роль играют учителя в жизни детей. ну вот так как то
У новелі «Останній листок» О. Генрі розповідає про життя людей мистецтва у невеличкому районі на захід від площі Вашингтона. Дія оповідання відбувається у листопаді, коли по вулицях почав ходити невідомий прибулець — «містер Пневмонія». Його крижані пальці торкнулися однієї з двох художниць — героїнь оповідання — Джонсі.
У Джонсі було дуже складне житгя, та ще й хвороба зовсім її знесилила. Дівчина втратила віру в життя, стала байдужою до всього. У вікні вона бачила похмуре небо, сніг із дощем і пожовкле листя старого плюща, який поступово, листочок за листочком, скидав його. Дівчина була впевнена, що останній листок плюща злетить разом з її останнім подихом. Переконати її в протилежному не міг ніхто.
Сусідом дівчат був художник-невдаха Берман, який «весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи». У його кімнаті вже двадцять п’ять років стояло полотно, яке чекало на перші штрихи художника.
Побачивши, що злетів останній листок плюща, які так ретельно рахувала Джонсі, листок останньої надії хворої дівчини, Берман вирішив за будь-яку ціну врятувати надію молодої художниці на життя. У дощ зі снігом, під пронизливим крижаним вітром Берман уночі, стоячи на драбині, намалював на стіні свій шедевр — останній відірваний вітром листок плюща.
Вранці, коли Джонсі попросила підняти штору і побачила листок, в її душі зародилася надія, і смерть відступила, загроза життю минула.
Старий Берман нарешті здійснив свою мрію: створив шедевр, але заплатив за це власним життям.
ответ: отметь как лучший
У новелі «Останній листок» О. Генрі розповідає про життя людей мистецтва у невеличкому районі на захід від площі Вашингтона. Дія оповідання відбувається у листопаді, коли по вулицях почав ходити невідомий прибулець — «містер Пневмонія». Його крижані пальці торкнулися однієї з двох художниць — героїнь оповідання — Джонсі.
У Джонсі було дуже складне житгя, та ще й хвороба зовсім її знесилила. Дівчина втратила віру в життя, стала байдужою до всього. У вікні вона бачила похмуре небо, сніг із дощем і пожовкле листя старого плюща, який поступово, листочок за листочком, скидав його. Дівчина була впевнена, що останній листок плюща злетить разом з її останнім подихом. Переконати її в протилежному не міг ніхто.
Сусідом дівчат був художник-невдаха Берман, який «весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи». У його кімнаті вже двадцять п’ять років стояло полотно, яке чекало на перші штрихи художника.
Побачивши, що злетів останній листок плюща, які так ретельно рахувала Джонсі, листок останньої надії хворої дівчини, Берман вирішив за будь-яку ціну врятувати надію молодої художниці на життя. У дощ зі снігом, під пронизливим крижаним вітром Берман уночі, стоячи на драбині, намалював на стіні свій шедевр — останній відірваний вітром листок плюща.
Вранці, коли Джонсі попросила підняти штору і побачила листок, в її душі зародилася надія, і смерть відступила, загроза життю минула.
Старий Берман нарешті здійснив свою мрію: створив шедевр, але заплатив за це власним життям.
Объяснение: