Образ Євгенія Онєгіна дуже суперечливий. Негативні риси його характеру — індивідуалізм, егоїзм, холодність, практична бездіяльність — поєднуються в нім з позитивними, такими, як "душі пряме благородство». У нім ми бачимо і ознаки прогресивності і обізнаності. Образ Євгенія Онєгіна типовий для описуваної в романі епохи, але в той же час він виділяється з середовища, до якого належить. Передусім його відрізняє "різкий, охолоджений розум», схильність до "уїдливої суперечки» і "жарту з жовчю навпіл». Він далекий від світського і провінційного дворянства, яке він перевершує своїм розумом, але його не можна віднести і до прогресивної молоді, оскільки у нього немає ідеалу в житті, до якого можна було б прагнути.Таким чином, Євгеній Онєгін стає "зайвою людиною». Належачи до світла, він зневажає його. Онєгін не знаходить свого істинного призначення і місця в житті, він обтяжується своєю самотністю. Говорячи словами Герцена, "Онєгін… зайва людина в тому середовищі, де він знаходиться, не маючи потрібної сили характеру, щоб вирватися з неї».
На протяжении всей своей жизни Пушкин воспевал всепобеждающую силу любви. В любовной лирике Пушкина -- упоение всепоглощающей любовью, упоение красотой любимой женщины, что уже само по себе приносит ни с чем не сравнимое счастье, блаженство. Без любви нет жизни, нет «божества», нет «вдохновенья». В поздних произведениях Пушкина любовная лирика теряет конкретную адресность. В них появляется тема поклонения вечному идеалу Женщины, идеалу вечной женственности, недоступной грешным желаниям, идеалу добра, красоты и вдохновения. Любовь в поэзии Пушкина -- это глубокое, нравственно чистое, бесконечно нежное и самоотверженное чувство, облагораживающее и очищающее человека. Даже тогда, когда ей нет отклика, любовь -- дар жизни. Идеал любимой представляется поэту как «гений чистой красоты», как «чистейшей прелести чистейший образец».
Любви присуще и трагическое -- ревность, разлука, смерть любимой. Пушкин касается трагического в любви, но его «печаль светла», и он никогда не впадает в уныние. Лирический герой поэта всегда желает счастья той, которую он любит безнадежно.
Негативні риси його характеру — індивідуалізм,
егоїзм, холодність, практична бездіяльність —
поєднуються в нім з позитивними, такими, як
"душі пряме благородство». У нім ми бачимо і
ознаки прогресивності і обізнаності. Образ
Євгенія Онєгіна типовий для описуваної в
романі епохи, але в той же час він виділяється
з середовища, до якого належить. Передусім
його відрізняє "різкий, охолоджений розум»,
схильність до "уїдливої суперечки» і "жарту з
жовчю навпіл». Він далекий від світського і
провінційного дворянства, яке він перевершує
своїм розумом, але його не можна віднести і
до прогресивної молоді, оскільки у нього
немає ідеалу в житті, до якого можна було б
прагнути.Таким чином, Євгеній Онєгін стає
"зайвою людиною». Належачи до світла, він
зневажає його. Онєгін не знаходить свого
істинного призначення і місця в житті, він
обтяжується своєю самотністю. Говорячи
словами Герцена, "Онєгін… зайва людина в
тому середовищі, де він знаходиться, не
маючи потрібної сили характеру, щоб
вирватися з неї».
На протяжении всей своей жизни Пушкин воспевал всепобеждающую силу любви. В любовной лирике Пушкина -- упоение всепоглощающей любовью, упоение красотой любимой женщины, что уже само по себе приносит ни с чем не сравнимое счастье, блаженство. Без любви нет жизни, нет «божества», нет «вдохновенья». В поздних произведениях Пушкина любовная лирика теряет конкретную адресность. В них появляется тема поклонения вечному идеалу Женщины, идеалу вечной женственности, недоступной грешным желаниям, идеалу добра, красоты и вдохновения. Любовь в поэзии Пушкина -- это глубокое, нравственно чистое, бесконечно нежное и самоотверженное чувство, облагораживающее и очищающее человека. Даже тогда, когда ей нет отклика, любовь -- дар жизни. Идеал любимой представляется поэту как «гений чистой красоты», как «чистейшей прелести чистейший образец».
Любви присуще и трагическое -- ревность, разлука, смерть любимой. Пушкин касается трагического в любви, но его «печаль светла», и он никогда не впадает в уныние. Лирический герой поэта всегда желает счастья той, которую он любит безнадежно.