Марко Вовчок на своєму віку зазнала багато злого і доброго, смутку і радості, зрад і відданості, поразок і успіхів, розчарувань і захоплень. В її долі були і незаслужені образи недоброзичливців та заздрісників, і мстиві наклепи, і люти нападки, зокрема, тих «сестер та братів по перу», які звинувачували її в тому, що вона «вкрала» їхню славу. Вона, як і кожна людина, болісно переживала, відчувала тугу й скорботу, ненависть і обурення, але вона вміла цього не показувати, не намагалася себе захистити, не вступала в суперечки і не поступалася своїми принципами ні за яких обставин. Вона писала синові Богдану: «У мене могли бути помилки, слабості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не оскверняла себе відступництвом».
Мешкаючи на Київщині в Богуславі та селі Хохітві, вона займалася збором фольклорних матеріалів. У той час у неї прокинулася колишня Марко Вовчок — вона знову взялася за перо. Але коли вона переїхала до Нальчика, то стала вести замкнений б життя. Також і Богданова недоля завдавала їй тяжких переживань. Він, будучи активним діячем політичної організації «Земля і воля», постійно зазнавав переслідувань. Дедалі загострювалася серцева хвороба, з’явилася задишка. І 10 серпня 1907 року письменниця померла. Поховали її в саду на власній садибі, яка з часом стала легендарним музеєм-заповідником.
Спадщину, яку залишила письменниця, складають романи та повісті «Три долі», «Кармелюк», «Інститутка», «Гайдамаки», «Маруся», дві книги «Народних оповідань», художні нариси «Листи з Парижа», переклади творів німецької, французької, польської, англійської літератури, твори російською мовою, критична стаття «Мрачные картины». Творчість письменниці різноманітна за тематикою, але життя селян було провідною її темою — непримиренність між поневоленим народом та кріпосниками, трагічне становище народу, його непереборне прагнення до визволення.
Характерна особливість цих творів полягає в тому, що вони є розповіддю від першої особи. Оповідачами в творах найчастіше стають дівчата і жінки, які розказують про випадки з життя близьких людей чи власного життя, і тому читачі сприймають їх, як живих свідків, конкретних представників тогочасного суспільства. Саме тому твори Марка Вовчка мають значення правдивих документів кріпосницької епохи.
Саме такою була письменниця Марко Вовчок — видатна авторка правдивих, талановитих творів про життя трудового народу і покріпаченого селянства, виразниця їхніх прагнень і дум, борець за людські права і волю, справжня жінка-легенда. Твори талановитої письменниці для всіх поколінь читачів є джерелом глибокого пізнання трагічної сторінки нашої історії — кріпацтва, тому що вони є правдивими документами тієї епохи, а читання творів Марка Вовчка приносить естетичну насолоду своїми яскравими описами.
Хитроумный дон кихот ламанческий… а каков он на самом деле и каково его настоящее имя? это можно узнать из романа мигеля сервантесса, который так и называется-«хитроумный идальго дон кихот ламанческий».бедный испанский дворянин (идальго) алонсо кихано-«телом сухопар, лицом худощав», бодрый и веселый старик. алонсо любил говорить громким голосом, почтенно обращаясь к тому, с кем вступал в речь. при этом он не забывал всячески упоминать в разговоре о том, что он-рыцарь дон кихот. кого бы он не встретил, при удобном случае обязательно рассказывал своему собеседнику о своем «благородном звании» и «святых долгах» этого звания: «заступаться за обиженных, иправлять кривду…» не излишне говорить, что зачастую речь дон кихота была настолько туманна и непонятна его слушателям, они потому и догадывались, что наш идальго не в своем уме. манеры алонсо кихано, такие, как хватание за меч при созерцании чего-либо (будь то ветряные мельницы или похоронная или такие привычки, как бепрестанное и беспричинное искание приключений «во имя священных законов рыцарства», выставляют его комичной фигурой. своими «подвигами» дон кихот ничего полезного не добивается, ведь его деяния приносят людям страдания и неудобства! но для алонсо кихано они, безусловно,-смысл само название романа говорит, что дон кихот-«хитроумный», а правда ли это? конечно, он отчасти хитроумный, но в основе его характера лежит оптимизм, бодрость. редко, когда наш идальго грустит, а если и отчаивается, то только от важного горя. мелкие проблемы алонсо кихано решает «со смешком». одна из важных черт характера идальго: он ветренный, не любит по долгу возится с какими-то . принцип дон кихота решения проблем можно озвучить так: «быстро и уверенно! ». а что же произошло с алонсо кихано? дон кихот имел фамильное «имущество: борзую собаку, тощую клячу, древний щит и копье», которыми он, став рыцарем, дорожил. из нрава нашего идальго ясно, что он любил рано вставать, охотится и… читать рыцарские романы. семи книгами алонсо зачитывался целыми днями, на романы он продал часть земли, от них он, мягко говоря, и «тронулся» ! в чтении рыцарских романов, а позже, и в выездах рыцаря, заключался мир дон кихота. что же касается «реального» мира, то до рыцарства с алонсо кихано жили слуга, племянница и ключница. уже рыцарь, дон кихот имел в окружении лишь друга- своего оруженосца-крестьянина санчо пансу. как и всякий дворянин, алонсо изредка прибегал к пышному двору короля, но лишь для изречения своих убеждений. жизнь в благах была ему не к лицу. наш рыцарь предпочитал горожанам, защищать их и протестовать против интересов суровой, не знающей верных истин, церкви.а что дон кихот думает о себе? это ясно видно из его монологов. алонсо кихано, подняв гордо нос, не принимает насмешек и пропагандирует идеалы рыцарства. он радостно и с достоинством объявляет себя истинным рыцарем и считает себя самым лучшим героем всех и хотя в романе сервантесса мечты в лице дон кихота реальностью, он останется для многих поколений милой, жизнерадостной личностью, нам мудрые уроки жизни! вот ответ:)
Марко Вовчок на своєму віку зазнала багато злого і доброго, смутку і радості, зрад і відданості, поразок і успіхів, розчарувань і захоплень. В її долі були і незаслужені образи недоброзичливців та заздрісників, і мстиві наклепи, і люти нападки, зокрема, тих «сестер та братів по перу», які звинувачували її в тому, що вона «вкрала» їхню славу. Вона, як і кожна людина, болісно переживала, відчувала тугу й скорботу, ненависть і обурення, але вона вміла цього не показувати, не намагалася себе захистити, не вступала в суперечки і не поступалася своїми принципами ні за яких обставин. Вона писала синові Богдану: «У мене могли бути помилки, слабості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не оскверняла себе відступництвом».
Мешкаючи на Київщині в Богуславі та селі Хохітві, вона займалася збором фольклорних матеріалів. У той час у неї прокинулася колишня Марко Вовчок — вона знову взялася за перо. Але коли вона переїхала до Нальчика, то стала вести замкнений б життя. Також і Богданова недоля завдавала їй тяжких переживань. Він, будучи активним діячем політичної організації «Земля і воля», постійно зазнавав переслідувань. Дедалі загострювалася серцева хвороба, з’явилася задишка. І 10 серпня 1907 року письменниця померла. Поховали її в саду на власній садибі, яка з часом стала легендарним музеєм-заповідником.
Спадщину, яку залишила письменниця, складають романи та повісті «Три долі», «Кармелюк», «Інститутка», «Гайдамаки», «Маруся», дві книги «Народних оповідань», художні нариси «Листи з Парижа», переклади творів німецької, французької, польської, англійської літератури, твори російською мовою, критична стаття «Мрачные картины». Творчість письменниці різноманітна за тематикою, але життя селян було провідною її темою — непримиренність між поневоленим народом та кріпосниками, трагічне становище народу, його непереборне прагнення до визволення.
Характерна особливість цих творів полягає в тому, що вони є розповіддю від першої особи. Оповідачами в творах найчастіше стають дівчата і жінки, які розказують про випадки з життя близьких людей чи власного життя, і тому читачі сприймають їх, як живих свідків, конкретних представників тогочасного суспільства. Саме тому твори Марка Вовчка мають значення правдивих документів кріпосницької епохи.
Саме такою була письменниця Марко Вовчок — видатна авторка правдивих, талановитих творів про життя трудового народу і покріпаченого селянства, виразниця їхніх прагнень і дум, борець за людські права і волю, справжня жінка-легенда. Твори талановитої письменниці для всіх поколінь читачів є джерелом глибокого пізнання трагічної сторінки нашої історії — кріпацтва, тому що вони є правдивими документами тієї епохи, а читання творів Марка Вовчка приносить естетичну насолоду своїми яскравими описами.
Объяснение:
Выбери самое главное и напиши
Хитроумный дон кихот ламанческий… а каков он на самом деле и каково его настоящее имя? это можно узнать из романа мигеля сервантесса, который так и называется-«хитроумный идальго дон кихот ламанческий».бедный испанский дворянин (идальго) алонсо кихано-«телом сухопар, лицом худощав», бодрый и веселый старик. алонсо любил говорить громким голосом, почтенно обращаясь к тому, с кем вступал в речь. при этом он не забывал всячески упоминать в разговоре о том, что он-рыцарь дон кихот. кого бы он не встретил, при удобном случае обязательно рассказывал своему собеседнику о своем «благородном звании» и «святых долгах» этого звания: «заступаться за обиженных, иправлять кривду…» не излишне говорить, что зачастую речь дон кихота была настолько туманна и непонятна его слушателям, они потому и догадывались, что наш идальго не в своем уме. манеры алонсо кихано, такие, как хватание за меч при созерцании чего-либо (будь то ветряные мельницы или похоронная или такие привычки, как бепрестанное и беспричинное искание приключений «во имя священных законов рыцарства», выставляют его комичной фигурой. своими «подвигами» дон кихот ничего полезного не добивается, ведь его деяния приносят людям страдания и неудобства! но для алонсо кихано они, безусловно,-смысл само название романа говорит, что дон кихот-«хитроумный», а правда ли это? конечно, он отчасти хитроумный, но в основе его характера лежит оптимизм, бодрость. редко, когда наш идальго грустит, а если и отчаивается, то только от важного горя. мелкие проблемы алонсо кихано решает «со смешком». одна из важных черт характера идальго: он ветренный, не любит по долгу возится с какими-то . принцип дон кихота решения проблем можно озвучить так: «быстро и уверенно! ». а что же произошло с алонсо кихано? дон кихот имел фамильное «имущество: борзую собаку, тощую клячу, древний щит и копье», которыми он, став рыцарем, дорожил. из нрава нашего идальго ясно, что он любил рано вставать, охотится и… читать рыцарские романы. семи книгами алонсо зачитывался целыми днями, на романы он продал часть земли, от них он, мягко говоря, и «тронулся» ! в чтении рыцарских романов, а позже, и в выездах рыцаря, заключался мир дон кихота. что же касается «реального» мира, то до рыцарства с алонсо кихано жили слуга, племянница и ключница. уже рыцарь, дон кихот имел в окружении лишь друга- своего оруженосца-крестьянина санчо пансу. как и всякий дворянин, алонсо изредка прибегал к пышному двору короля, но лишь для изречения своих убеждений. жизнь в благах была ему не к лицу. наш рыцарь предпочитал горожанам, защищать их и протестовать против интересов суровой, не знающей верных истин, церкви.а что дон кихот думает о себе? это ясно видно из его монологов. алонсо кихано, подняв гордо нос, не принимает насмешек и пропагандирует идеалы рыцарства. он радостно и с достоинством объявляет себя истинным рыцарем и считает себя самым лучшим героем всех и хотя в романе сервантесса мечты в лице дон кихота реальностью, он останется для многих поколений милой, жизнерадостной личностью, нам мудрые уроки жизни! вот ответ:)