Жил-был на свете маленький знак препинания. Звали его ТОЧКА. Он был крохотный и очень одинокий. Точка очень хотел найти себе друзей и поэтому скитался из одной книги в другую. Он путешествовал по сказкам и рассказам, перебирался из одной книги в другую и в них искал себе друзей.
Иногда ему попадались и другие знаки: молчаливая Тётя-ТИРЕ, которая вообще ни с кем не хотела разговаривать, сердитый ВОСКЛИЦАТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который был очень недоволен тем, что его потревожили, и любопытный ВОПРОСИТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который тут же принялся выспрашивать у Точки кто он да откуда, где был и куда направляется.
А Точке хотелось дружить. Но вот однажды, когда он перебрался на очередную страничку в новой книге, среди множества букв он встретил красивую и умную ЗАПЯТУЮ. У неё были большие зелёные глаза, похожие на два фонаря, и длинная коса. Запятая одиноко сидела на строчке и чего-то ждала. Точка сразу полюбил прекрасную Запятую и не мог оторвать от неё взгляд. – Привет, - сказал он ей. – Привет, - ответила она, - как тебя зовут? Точка ответил. А ещё он рассказал Запятой как долго путешествует по книгам и о том, сколько на свете есть замечательных рассказов и добрых сказок.
Так они подружились и стали путешествовать вместе. Через какое-то время, когда они решили пожениться, они выбрали себе красивую добрую сказку и поселились в ней.
Вскоре у них появились детки: первыми родились симпатичные двойняшки ДВОЕТОЧИЕ. Вторыми – шустрые и шумные тройняшки МНОГОТОЧИЕ. За ними – мальчик и девочка – ТОЧКА С ЗАПЯТОЙ, очень похожие на своих папу и маму. Когда детки немного подросли, вся семья снова отправилась в путешествие, ведь надо познакомить своих деток и с другими сказками и знаками препинания, решили они. У них было много разных интересных приключений, но это уже совсем другие истории.
Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.
Иногда ему попадались и другие знаки: молчаливая Тётя-ТИРЕ, которая вообще ни с кем не хотела разговаривать, сердитый ВОСКЛИЦАТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который был очень недоволен тем, что его потревожили, и любопытный ВОПРОСИТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который тут же принялся выспрашивать у Точки кто он да откуда, где был и куда направляется.
А Точке хотелось дружить.
Но вот однажды, когда он перебрался на очередную страничку в новой книге, среди множества букв он встретил красивую и умную ЗАПЯТУЮ. У неё были большие зелёные глаза, похожие на два фонаря, и длинная коса. Запятая одиноко сидела на строчке и чего-то ждала.
Точка сразу полюбил прекрасную Запятую и не мог оторвать от неё взгляд.
– Привет, - сказал он ей.
– Привет, - ответила она, - как тебя зовут?
Точка ответил. А ещё он рассказал Запятой как долго путешествует по книгам и о том, сколько на свете есть замечательных рассказов и добрых сказок.
Так они подружились и стали путешествовать вместе.
Через какое-то время, когда они решили пожениться, они выбрали себе красивую добрую сказку и поселились в ней.
Вскоре у них появились детки: первыми родились симпатичные двойняшки ДВОЕТОЧИЕ. Вторыми – шустрые и шумные тройняшки МНОГОТОЧИЕ. За ними – мальчик и девочка – ТОЧКА С ЗАПЯТОЙ, очень похожие на своих папу и маму.
Когда детки немного подросли, вся семья снова отправилась в путешествие, ведь надо познакомить своих деток и с другими сказками и знаками препинания, решили они.
У них было много разных интересных приключений, но это уже совсем другие истории.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.