Художній світ Лермонтова настільки тонкий і багатогранний, що навряд чи можливо пронумерувати і розкласти по поличках усі теми, ним порушені, і образи, ним створені. Однак можна виділити основні мотиви, які червоною ниткою проходять через усю творчість поета. Серед них – тема батьківщини, свободи, самотності, поета і поезії і, звичайно ж, тема кохання. Ці теми, безумовно, не нові, але у творчості Лермонтова вони отримали своєрідний розвиток .
Мабуть, самою знаковою для поета стала тема свободи. Вона є визначальною у всій його ліриці, як би пронизує всі твори. Мабуть, це те, без чого Лермонтов не був би Лермонтовим. Свобода – це його муза, його ідеал. Навколишній світ, суспільство з його недосконалістю майже завжди – протилежність свободі. Образ в’язниці, наприклад, у вірші «В’язень», на мій погляд, слід трактувати широко: як символ не тільки фізичного, а й духовного закріпачення особистості. Лермонтовська волелюбність стихійна, буйна, нестримна і безстрашна.
Ще одна відмінна риса ліричного героя Лермонтова – вічна самотність . Мотив самотності надає віршам поета нотки таємничої печалі, задумливого, але світлого смутку. Так, наприклад, у вірші «На півночі дикій» самотність трагічна, безвихідна. Вона втілена в образах сосни і пальми, яким ніколи не судилося зблизитися. Тут природа як би повторює людські долі.
Лермонтов часто використовує і прийом протиставлення. У вірші «Хмари», написаному перед від’їздом на заслання, він протиставляє безпечності і холодності хмаринок важку долю людини, якій її вигнання приносить душевні страждання. Але, напевно, найбільш самотній вірш Лермонтова – «Парус». Відчуття вразливості вітрила збільшується за рахунок зіставлення з величезним простором моря, в руках якого парусник не більше, ніж тендітна іграшка.
Одним из первых произведений великого поэта м. ю. лермонтова, с которым я познакомился еще в детстве, было стихотворение “парус”. еще в те годы оно произвело на меня большое впечатление своей образностью, поэтической красотой, глубокими переживаниями, чувствами и мыслями, отраженными в нем. шло время, я читал и читал лермонтова, но все-таки не встречал стихотворения, которое пришлось бы по душе больше, чем “парус”. (близки к нему “горные вершины”, но это перевод из гете.) продолжает оно восхищать меня и сейчас своей лаконичностью и точностью, правдивым и впечатляющим образом, мелодичностью и скрытым в нем раздумьем, тоской, грустью. в отличие от других стихов лермонтова (“бородино”, “смерть поэта”, “дума”) оно невелико — в нем всего три четверостишия. но от всех этих больших и слегка неуклюжих стихов веет духом публицистики, и хотя я не собираюсь оспаривать их поэтические достоинства (они бесспорны), меня они трогают меньше. может быть, потому, что мои стихи, которые я пишу сейчас, больше созвучны не зрелым стихотворным раздумьям лермонтова, а юношескому “парусу”. прежде всего — образ. в этом стихотворении он слит с описанием паруса и гармонией, спокойной и мечтательной гармонией стиха. мы как бы представляем себе картину, которую рисует поэт. но это не просто картина, это во многом автопортрет. мы видим в ней, как зеркале, душу поэта, и парус — это уже сам поэт, его душа, его ищущее сердце. и ближе становится смысл: в сущности, стихи не о парусе — стихи о самом себе. наиболее точные эпитеты — “одинокий” и “мятежный”. поэт всегда таков, таким он должен быть, для этого он и рожден. пусть у него есть все, что нужно, казалось бы, для благополучия, но он не успокаивается, “просит бури”, и никакие “золотые лучи солнца” и “лазурные струи” не удержат жаждущую свободной бури душу, не лишат ее своей стихии. и в этом стремлении лермонтов одинок, ибо мало охотников пойти с ним: ведь он “счастия не ищет”, ему не нужен покой. и все стихотворение подчинено этой мысли, переданной через образ паруса. вот она перед нами, душа великого поэта, в двенадцати строках юношеского стихотворения, и сколько в ней красоты, мудрости и грусти, грусти об этих глупых людях, не понимающих парус души и навсегда остающихся на берегу. именно этой идеей близко мне это произведение, за это я так его люблю и считаю одним из лучших творений лермонтова. только две его вещи так взволновали меня: “мцыри” и “парус”. вряд ли можно найти что-то более прекрасное в поэтическом наследии поэта.
Художній світ Лермонтова настільки тонкий і багатогранний, що навряд чи можливо пронумерувати і розкласти по поличках усі теми, ним порушені, і образи, ним створені. Однак можна виділити основні мотиви, які червоною ниткою проходять через усю творчість поета. Серед них – тема батьківщини, свободи, самотності, поета і поезії і, звичайно ж, тема кохання. Ці теми, безумовно, не нові, але у творчості Лермонтова вони отримали своєрідний розвиток .
Мабуть, самою знаковою для поета стала тема свободи. Вона є визначальною у всій його ліриці, як би пронизує всі твори. Мабуть, це те, без чого Лермонтов не був би Лермонтовим. Свобода – це його муза, його ідеал. Навколишній світ, суспільство з його недосконалістю майже завжди – протилежність свободі. Образ в’язниці, наприклад, у вірші «В’язень», на мій погляд, слід трактувати широко: як символ не тільки фізичного, а й духовного закріпачення особистості. Лермонтовська волелюбність стихійна, буйна, нестримна і безстрашна.
Ще одна відмінна риса ліричного героя Лермонтова – вічна самотність . Мотив самотності надає віршам поета нотки таємничої печалі, задумливого, але світлого смутку. Так, наприклад, у вірші «На півночі дикій» самотність трагічна, безвихідна. Вона втілена в образах сосни і пальми, яким ніколи не судилося зблизитися. Тут природа як би повторює людські долі.
Лермонтов часто використовує і прийом протиставлення. У вірші «Хмари», написаному перед від’їздом на заслання, він протиставляє безпечності і холодності хмаринок важку долю людини, якій її вигнання приносить душевні страждання. Але, напевно, найбільш самотній вірш Лермонтова – «Парус». Відчуття вразливості вітрила збільшується за рахунок зіставлення з величезним простором моря, в руках якого парусник не більше, ніж тендітна іграшка.