Величайшая поэма «Слово о полку Игореве» , я думаю, посвящена не победам , которых не мало было в истории русского войска, а страшному поражению в котором князь впервые в русской истории оказался пленным, а войско почти совсем уничтоженным. Читая «Слово», мы видим опасность, Русь, страдающую от многолетних войн князей и опустошительных набегов половцев.Ярославна – жена князя Игоря . Она обыкновенная русская женщина , оплакивающая своего мужа. Ярославна была добродушной , спокойной , доброй девушкой. Нежная и преданная ,самоотверженная и верная , Ярославна изливает своё горе в традиционном плаче . Но так задушевно и драматично он звучит! Ярославна не просто выполняет положенный ритуал. Она искренне о гибели дружины мужа, о ранах Игоря , жалея о том, что нет его рядом , что не может она хотя душа её готова лететь птицей , любимому страдания.
У вступі (пролозі) автор розповідає про часи кріпацтва. Він називає життя народу «віковічною боротьбою двох станів, панського і мужичого». Але «вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Письменник створює алегоричний образ тура, який хоч «загнаний, знесилений, але овіяний ще степовим вітром, із невтраченим іще смаком волі... часом хвицав ногами і наставляв роги». Так символічно автор змальовує волелюбність українців, готуючи читачів до сприйняття змісту твору про одвічне бажання волі і справедливості, закінчуючи пролог словами: «А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягли кістками на вічний спочинок».
