Чтобы осуществить свои планы, Чичиков наносит визиты помещикам, чьи имения находятся в окрестностях губернского города. Так он попадает к Собакевичу. Все в имении Собакевича было сделано крепко и на славу. Строения из толстого дуба, казалось, были поставлены на века. Избы крестьян были такие же прочные и добротные. Видно, что крестьянам жилось неплохо. Дом хозяина тоже был сделан прочно и удобно. Вместо четырех колонн стояло всего три, хотя это и не соответствовало архитектуре, но было удобно хозяину. Бричка подкатила к крыльцу - из нее вышел гость. Собакевич принял его радушно и повел в дом. Собакевич был похож на медведя средней величины. Лицо его было красным, как каленый пятак. Походка была тоже совершенно медвежья. Его даже звали Михаилом Семеновичем. Интересно и убранство комнат Собакевича. У него вся мебель похожа на хозяина. Все сделано настолько прочно и грубо, что каждый стол или стул будто хочет сказать: "А я тоже Собакевич". На стенах висят портреты полководцев могучего телосложения. Среди них затерялся портрет Багратиона, который смотрит жалостным и смиренным взглядом. Во всем доме нет ни одной книги. Собакевич понимает толк в еде. У него: есть баран - давай всего барана, есть гусь - давай всего гуся. У Собакевича главное занятие в жизни - еда. Он нравственный урод, человек без души. "Казалось, в нем или совсем не было души, или она у него была, но не там, где следует". У Собакевича трезвый ум, когда речь идет о наживе. У него все является товаром, предметом купли и продажи. Он сразу понимает, что Чичикову нужны мертвые души, и он за них заламывает цену как за живых. Собакевич даже в разговоре начинает путать живых и мертвых. О мертвых говорит как о живых, каждого начинает расхваливать как хорошего работника, не замечая, что говорит о мертвых людях. Собакевичи были убежденными крепостниками, врагами просвещения, твердой опорой самодержавия в России, основной силой, на которой держался самодержавно-крепостнический режим в России. В образе Собакевича с большой силой показано Гоголем мертвящее влияние на душу человека страсти к наживе, к накоплению. У Собакевича все сосредоточено на накоплении, насыщености собственного желудка, упрочении собственого благополучия. Поэма "Метвые души" названа так не случайно. Белинский пишет, что "мертвыми душами" являются сами помещик и чиновники. Н. В. Гоголь хотел показать, как это страшно, когда "мертвые души" обладают непомерной властью и владеют сотнями крестьянских душ, многие из которых были талантливее и умнее, чем их хозяева.
Упродовж віків українці витворили ідеал дівочої, жіночої вроди у безсмертних піснях, казках, легендах, переказах, бувальщинах. Влучне, мудре слово народних прислів´їв і приказок, відшліфоване часом, вражає нас точністю, образністю мовлення [4. - С.84-89].
Наші предки завжди звертали увагу на зовнішню красу дівчини, жінки: на її очі, брови, лице, стан, волосся, косу; поставу, ходу - і надзвичайно точно виражали це у прислів´ях, приказках, іноді - з гумором, іронією: Де врода, там і сила”, Де стан, там і врода”,’’Гарній дівц гарно і в ганчірц”,”Не скакала б дівка дрібно, якби того не потрібно”, „Краса лиця - це половина приданого”, „Один дівочий волос потягне бльше, як пара волів”, „Врода - дівоча шкода”, „У неї´ зачіска: шукай мене в кукурузі” [13. - С.34-36; 9. - С.59].
Образні народні порівняння при змалюванні дівчини, її зовнішньої вроди стосуються того, що має статус довершеності, цінності, краси, енергії, живучості і є предметом любування, захоплення: Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте”, Дівка, як вогонь” (як горлиця, як тополя, як ягідка, як квітка, як веснянка, як зіронька, як золото, як калина, як ластівка, як лебідка, як маківка, як молода гнучка берізка, як пава, як рожа, як сонечко, як у лузі калина, як яблуко наливчате у вку’) [10. - С.60-62].
Як бачимо, у фольклорі образ дівчини відтворено типізовано, узагальнено. Проте цей б типізації специфічний: стереотипія зображення, певна символічна форма набуває індивідуальної конкретизації при сприйманні: кожен, як писав Рене Генон, уявляє та розуміє (усвідомлює) образ відповідно до міри його інтелектуально- емоційних можливостей [2. - С.36]. Ідеал дівочої, жіночої вроди, отже, універсальний, реалістичний, а з нього відповідно на основ уявлень про красу, випливає свій, власний. Що подобається одному, інший на те не звертає уваги: „Кому, як болото, а йому, як золото”, „Кому, як мара, йому, як зоря” [13. - C.61],
Портретна характеристика дівчини засобами фольклору досить загальна: карі очі, чорні брови, біле личко, рум´янії щічки, золота коса, довга коса, стрункий стан, легка хода тощо. Проте в пареміях особливі акценти зроблено на відображення не так зовнішньої, як внутрішньої краси; перевагу надано фізичному здоров´ю („Не так врода, як природа’), позитивним рисам характеру, інтелектуальним, морально- етичним якостям дівчини, жінки: „ З краси не пити води”, ’’Краси на тарілці не краяти: аби з неї´господиня була”,”Красою ситий не будеш”,”На красуню дивитись любо, а з розумною жити добре”,’’Не краса красить, а розум”„,Краса до в´нця, а розум до кінця”, „Не краса красить, а характер”, „ Не шукай красоти, а шукай доброти”, „Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить”„,Не біда, що чорна, аби проворна» [13. - С.35-37].
Наші предки завжди звертали увагу на зовнішню красу дівчини, жінки: на її очі, брови, лице, стан, волосся, косу; поставу, ходу - і надзвичайно точно виражали це у прислів´ях, приказках, іноді - з гумором, іронією: Де врода, там і сила”, Де стан, там і врода”,’’Гарній дівц гарно і в ганчірц”,”Не скакала б дівка дрібно, якби того не потрібно”, „Краса лиця - це половина приданого”, „Один дівочий волос потягне бльше, як пара волів”, „Врода - дівоча шкода”, „У неї´ зачіска: шукай мене в кукурузі” [13. - С.34-36; 9. - С.59].
Образні народні порівняння при змалюванні дівчини, її зовнішньої вроди стосуються того, що має статус довершеності, цінності, краси, енергії, живучості і є предметом любування, захоплення: Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте”, Дівка, як вогонь” (як горлиця, як тополя, як ягідка, як квітка, як веснянка, як зіронька, як золото, як калина, як ластівка, як лебідка, як маківка, як молода гнучка берізка, як пава, як рожа, як сонечко, як у лузі калина, як яблуко наливчате у вку’) [10. - С.60-62].
Як бачимо, у фольклорі образ дівчини відтворено типізовано, узагальнено. Проте цей б типізації специфічний: стереотипія зображення, певна символічна форма набуває індивідуальної конкретизації при сприйманні: кожен, як писав Рене Генон, уявляє та розуміє (усвідомлює) образ відповідно до міри його інтелектуально- емоційних можливостей [2. - С.36]. Ідеал дівочої, жіночої вроди, отже, універсальний, реалістичний, а з нього відповідно на основ уявлень про красу, випливає свій, власний. Що подобається одному, інший на те не звертає уваги: „Кому, як болото, а йому, як золото”, „Кому, як мара, йому, як зоря” [13. - C.61],
Портретна характеристика дівчини засобами фольклору досить загальна: карі очі, чорні брови, біле личко, рум´янії щічки, золота коса, довга коса, стрункий стан, легка хода тощо. Проте в пареміях особливі акценти зроблено на відображення не так зовнішньої, як внутрішньої краси; перевагу надано фізичному здоров´ю („Не так врода, як природа’), позитивним рисам характеру, інтелектуальним, морально- етичним якостям дівчини, жінки: „ З краси не пити води”, ’’Краси на тарілці не краяти: аби з неї´господиня була”,”Красою ситий не будеш”,”На красуню дивитись любо, а з розумною жити добре”,’’Не краса красить, а розум”„,Краса до в´нця, а розум до кінця”, „Не краса красить, а характер”, „ Не шукай красоти, а шукай доброти”, „Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить”„,Не біда, що чорна, аби проворна» [13. - С.35-37].