В день храмового праздника в дом Троекурова съезжаются гости. За обедом речь заходит о Дубровском. Один из гостей, помещик по имени Антон Пафнутьич Спицын, признается, что он в своё время дал в суде ложные показания против Дубровского в пользу Кирилы Петровича. Одна дама сообщает, что неделю назад Дубровский обедал у неё, и рассказывает историю о том, что ее приказчик, посланный на почту с письмом и 2000 рублей для ее сына, гвардейского офицера, вернулся и сообщил, что его ограбил Дубровский, но был уличён во лжи человеком, приехавшим к ней в гости и назвавшимся бывшим сослуживцем ее покойного мужа. Вызванный приказчик рассказывает, что Дубровский действительно остановил его по дороге на почту, но, прочитав письмо матери к сыну, не стал грабить. Деньги отыскались в сундуке у приказчика. Дама считает, что человек, выдавший себя за друга ее мужа, был сам Дубровский. Но по ее описаниям у неё был человек лет 35, а Троекурову доподлинно известно, что Дубровскому 23 года. Этот факт подтверждает и новый исправник, обедающий у Троекурова.
Праздник в доме Троекурова завершается балом, на котором танцует и учитель. После ужина Антон Пафнутьич, имеющий при себе большую сумму денег, изъявляет желание ночевать в одной комнате с Дефоржем, так как он уже знает о храбрости француза и надеется на его защиту в случае нападения разбойников. Учитель отвечает согласием на Антона Пафнутьича. Ночью помещик чувствует, как кто-то пытается забрать у него деньги, спрятанные в мешке на груди. Открыв глаза, он видит, что над ним стоит Дефорж с пистолетом. Учитель сообщает Антону Пафнутьичу, что он Дубровский.
Легендарний давньогрецький поет Гомер увійшов в історію світової літератури як творець неперевершених епічних поем «Іліада» та «Одіссея», які не були записані майже три століття і зберігалися лише в народній пам’яті.
Немає жодних достовірних біографічних даних про Гомера, неможливо навіть точно сказати, коли він жив. Одні вчені вважають, що у XII ст. до н.е., другі — у XI ст., треті — у X ст., четверті — у VII і навіть у VI ст. до н.е. Важко точно встановити й місце, де він жив. Ще за античності популярною була епіграма про те, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера:
Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:
Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.
Зараз прийнято вважати, що Гомер народився у м. Смірні в Малій Азії (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі.
У давнину Гомера1 змальовували як сліпого мандрівного співця, який володів даром провидця і знав усе про минуле і майбутнє. Стародавні греки високо шанували Гомера, тільки його називали словом «поет» і вживали щодо нього епітет «божественний». Платон вважав, що Гомер «виховав усю Елладу».
Гомерівські герої — Ахілл, Гектор, Одіссей, Пенелопа, Андромаха — стали улюбленцями не лише древніх греків, а й усіх наступних поколінь читачів. Скульптурами гомерівських героїв прикрашали античні храми, сцени поем зображали на античних вазах, ними оздоблювали зброю. Для античного світу гомерівський епос був книгою книг, як пізніше для світу християнського стала Біблія. «Іліада» й «Одіссея» слугували шкільними підручниками не тільки у Стародавній Греції, а й у Римі. Герої Гомера були взірцями для виховання дітей, а самі поеми правили за кодекс моралі стародавнього світу.
Поширення гомерових поем відбувалося з до аедів — співців, про яких згадує сам Гомер (Демодок в Алкіноя, Фемій на Ітаці). Пізніше виконавцями епосу ставали рапсоди, які вже не імпровізували, а декламували епічні поеми в урочистій обстановці на святах. Вважають, що гомерівські поеми були записані в VI ст. до н.е. в Афінах особливою комісією, створеною за наказом афінського тирана Пісістрата, саме зі слів рапсодів.
Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» російською мовою, назвав гомерівський епос «найдивовижнішою енциклопедією давнини». Обидві поеми в яскравих реалістичних рисах відтворюють явища реального життя і побут грецьких племен: в «Іліаді» використано матеріал воєнно-героїчного змісту, а в «Одіссеї» — побутово-казкового. У них йдеться про землеробство і скотарство, про мандри і виготовлення одягу та зброї, про зачіски і гоління, про воєнні хитрощі та релігійні обряди тощо. Весь текст поем насичений даними географічного, етнографічного, астрономічного, медичного та іншого характеру.
В основу поем покладений троянський цикл міфів. «Іліада» змальовує один епізод десятого року Троянської війни, а «Одіссея» розповідає про повернення додому після закінчення війни Одіссея.
Назва першої з поем — «Іліада» — пов’язана з іншою назвою Трої— Іліон, міста, яке греки десять років тримали в облозі. Судячи з назви, поема мала б висвітлювати всі події Троянської війни, але поема описує лише події 51 дня до падіння Трої. Також у поемі не висвітлюються ані причини, ані хід війни. Сюжет поеми точно визначається її початковими рядками:
Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла...
За змістом «Іліада» є піснею про гнів Ахілла, й Ахілл є її головним героєм. Чимало славних воїнів було серед ахейців — і Аякс, і Менелай, і Агамемнон, і Одіссей, — але не було серед них сильнішого від Ахілла. Ахілл знає, що йому судилося коротке життя, й хоче прожити його так, щоб про його доблесть згадували нащадки. Гомер у характері Ахілла підкреслює не лише воїнську доблесть. Понад усе Ахілл ставить почуття обов’язку: заради помсти за смерть друга він ладен пожертвувати своїм життям. Доведений загибеллю Патрокла майже до божевілля, оскаженіло вбиваючи троянців, Ахілл знаходить у собі сили зупинитися. Зворушений горем Гекторового батька Пріама, який благає героя віддати йому тіло сина, Ахілл не відмовляє йому. Ахілл виступає в поемі різним: сміливим, відважним, імпульсивним, безмірним і у гніві, і у відчаї. Він гостро переживає особисті образи, але може забути про ворожнечу перед лицем великого горя. Він може помилятися, однак завжди визнає свої помилки і готовий їх виправити. Дехто може закинути Ахіллові дезертирство з поля бою, але на ті часи Ахілл вчинив цілком природно — він пішов на цю війну на заклик Агамемнона, а той при всіх ахейських воїнах зганьбив його честь, його почуття власної гідності. А честь для тодішніх греків була понад усе.
В день храмового праздника в дом Троекурова съезжаются гости. За обедом речь заходит о Дубровском. Один из гостей, помещик по имени Антон Пафнутьич Спицын, признается, что он в своё время дал в суде ложные показания против Дубровского в пользу Кирилы Петровича. Одна дама сообщает, что неделю назад Дубровский обедал у неё, и рассказывает историю о том, что ее приказчик, посланный на почту с письмом и 2000 рублей для ее сына, гвардейского офицера, вернулся и сообщил, что его ограбил Дубровский, но был уличён во лжи человеком, приехавшим к ней в гости и назвавшимся бывшим сослуживцем ее покойного мужа. Вызванный приказчик рассказывает, что Дубровский действительно остановил его по дороге на почту, но, прочитав письмо матери к сыну, не стал грабить. Деньги отыскались в сундуке у приказчика. Дама считает, что человек, выдавший себя за друга ее мужа, был сам Дубровский. Но по ее описаниям у неё был человек лет 35, а Троекурову доподлинно известно, что Дубровскому 23 года. Этот факт подтверждает и новый исправник, обедающий у Троекурова.
Праздник в доме Троекурова завершается балом, на котором танцует и учитель. После ужина Антон Пафнутьич, имеющий при себе большую сумму денег, изъявляет желание ночевать в одной комнате с Дефоржем, так как он уже знает о храбрости француза и надеется на его защиту в случае нападения разбойников. Учитель отвечает согласием на Антона Пафнутьича. Ночью помещик чувствует, как кто-то пытается забрать у него деньги, спрятанные в мешке на груди. Открыв глаза, он видит, что над ним стоит Дефорж с пистолетом. Учитель сообщает Антону Пафнутьичу, что он Дубровский.
Объяснение:
Легендарний давньогрецький поет Гомер увійшов в історію світової літератури як творець неперевершених епічних поем «Іліада» та «Одіссея», які не були записані майже три століття і зберігалися лише в народній пам’яті.
Немає жодних достовірних біографічних даних про Гомера, неможливо навіть точно сказати, коли він жив. Одні вчені вважають, що у XII ст. до н.е., другі — у XI ст., треті — у X ст., четверті — у VII і навіть у VI ст. до н.е. Важко точно встановити й місце, де він жив. Ще за античності популярною була епіграма про те, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера:
Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:
Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.
Зараз прийнято вважати, що Гомер народився у м. Смірні в Малій Азії (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі.
У давнину Гомера1 змальовували як сліпого мандрівного співця, який володів даром провидця і знав усе про минуле і майбутнє. Стародавні греки високо шанували Гомера, тільки його називали словом «поет» і вживали щодо нього епітет «божественний». Платон вважав, що Гомер «виховав усю Елладу».
Гомерівські герої — Ахілл, Гектор, Одіссей, Пенелопа, Андромаха — стали улюбленцями не лише древніх греків, а й усіх наступних поколінь читачів. Скульптурами гомерівських героїв прикрашали античні храми, сцени поем зображали на античних вазах, ними оздоблювали зброю. Для античного світу гомерівський епос був книгою книг, як пізніше для світу християнського стала Біблія. «Іліада» й «Одіссея» слугували шкільними підручниками не тільки у Стародавній Греції, а й у Римі. Герої Гомера були взірцями для виховання дітей, а самі поеми правили за кодекс моралі стародавнього світу.
Поширення гомерових поем відбувалося з до аедів — співців, про яких згадує сам Гомер (Демодок в Алкіноя, Фемій на Ітаці). Пізніше виконавцями епосу ставали рапсоди, які вже не імпровізували, а декламували епічні поеми в урочистій обстановці на святах. Вважають, що гомерівські поеми були записані в VI ст. до н.е. в Афінах особливою комісією, створеною за наказом афінського тирана Пісістрата, саме зі слів рапсодів.
Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» російською мовою, назвав гомерівський епос «найдивовижнішою енциклопедією давнини». Обидві поеми в яскравих реалістичних рисах відтворюють явища реального життя і побут грецьких племен: в «Іліаді» використано матеріал воєнно-героїчного змісту, а в «Одіссеї» — побутово-казкового. У них йдеться про землеробство і скотарство, про мандри і виготовлення одягу та зброї, про зачіски і гоління, про воєнні хитрощі та релігійні обряди тощо. Весь текст поем насичений даними географічного, етнографічного, астрономічного, медичного та іншого характеру.
В основу поем покладений троянський цикл міфів. «Іліада» змальовує один епізод десятого року Троянської війни, а «Одіссея» розповідає про повернення додому після закінчення війни Одіссея.
Назва першої з поем — «Іліада» — пов’язана з іншою назвою Трої— Іліон, міста, яке греки десять років тримали в облозі. Судячи з назви, поема мала б висвітлювати всі події Троянської війни, але поема описує лише події 51 дня до падіння Трої. Також у поемі не висвітлюються ані причини, ані хід війни. Сюжет поеми точно визначається її початковими рядками:
Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла...
За змістом «Іліада» є піснею про гнів Ахілла, й Ахілл є її головним героєм. Чимало славних воїнів було серед ахейців — і Аякс, і Менелай, і Агамемнон, і Одіссей, — але не було серед них сильнішого від Ахілла. Ахілл знає, що йому судилося коротке життя, й хоче прожити його так, щоб про його доблесть згадували нащадки. Гомер у характері Ахілла підкреслює не лише воїнську доблесть. Понад усе Ахілл ставить почуття обов’язку: заради помсти за смерть друга він ладен пожертвувати своїм життям. Доведений загибеллю Патрокла майже до божевілля, оскаженіло вбиваючи троянців, Ахілл знаходить у собі сили зупинитися. Зворушений горем Гекторового батька Пріама, який благає героя віддати йому тіло сина, Ахілл не відмовляє йому. Ахілл виступає в поемі різним: сміливим, відважним, імпульсивним, безмірним і у гніві, і у відчаї. Він гостро переживає особисті образи, але може забути про ворожнечу перед лицем великого горя. Він може помилятися, однак завжди визнає свої помилки і готовий їх виправити. Дехто може закинути Ахіллові дезертирство з поля бою, але на ті часи Ахілл вчинив цілком природно — він пішов на цю війну на заклик Агамемнона, а той при всіх ахейських воїнах зганьбив його честь, його почуття власної гідності. А честь для тодішніх греків була понад усе.