Від самого ранку купалися за лісом сірі хмари і все погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у... — Тікай, Мишку, — гукали всі, — бо зараз як війне снігом! А він знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною... Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося... Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько, — злякався ведмідь, — як же тепер барліг шукати?» Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк- клюк, а гавкучий собака десь: гав! гав!.. Сів він під ялинкою і аж тремтить увесь. — Так йому й треба, — каже головний снігур, — бачили, як горобину пообскубував? — Дивіться на нього, ненажеру! — гукнула сорока. — Не клопочися, Мишку, біжи за мною! — Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п’ятами. Так і дісталися барлога. А вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов’язково віддячить. Скільки хоч натрусить м’якенької шерсті на гніздо пискляткам.
Прийшла весна. Прокинувся ведмідь, потягнувся та виліз зі свого барлогу на білий світ. Сидить, гріється на сонечку. І ось побачив він сороку, яка йому восени до барліг знайти. "Доброго тобі дня, білобоко!" - привітав пташку ведмідь. "Як справи?" "Добре справи, ведмедику" - відповіла йому сорока. "Весна-красна прийшла, час гніздечко робити, пташенят виводити..." "Це добре", - каже ведмідь. "Якщо тобі вовни м'якенької буде треба для гнізда, так ти не соромся, прилітай до мого барлогу - там її багато..." "Щиро дякую" - каже сорока. "Неодмінно прилечу".
