Повість «Гобсек» (1830-1833) – дуже ємне твір. Письменник багато разів її переробляв, друкувалася вона у трьох варіантах і навіть під різними заголовками: «Лихвар», «Папаша Гобсек» і просто «Гобсек». У світовій літературі неодноразово виникало образ скнари. Це Шейлок в «Венеціанському купці» Шекспіра, Гарпагон в комедії «Скупий» Мольєра, Скупий лицар у маленькій однойменної трагедії Пушкіна, Плюшкін в поемі «Мертві душі» Гоголя. У Гобсеке перед читачем постає масштабний образ користолюбця буржуазної епохи, породжений всієї соціально-економічною системою цього товариства, жрець золота, користолюбець-філософ, користолюбець-цинік, що знає життя, людей і закони свого часу і вершить темні справи не в обхід існуючої законності, а завдяки знанню її. Мертву хватку хижаків, подібних Гобсеку, Бальзак знав з особистого досвіду: йому були добре знайомі пояснення з кредиторами, закладання векселів, боргова в’язниця. Бальзак домагався »щоб образ лихваря був максимально правдивим. І хоча письменник відчував до нього природне огиду, він зумів вжитися в натуру хижака, а потім, за своїм звичаєм, розкрити її зсередини. У повісті три оповідача: Бальзак, Дервіль і в окремих випадках сам Гобсек. Дервіль, чиє ім’я зустрічається на багатьох сторінках «Людської комедії», – чесний служитель юстиції, який був колись не тільки скромним сусідом Гобсека і волею долі удостоївся відвертих бесід із старим, цінив його розум і знання і користувався ними, але сам опинився боржником лихваря і свідком загибелі родини графа де Ресто, злою долею якою став Гобсек. Таким чином, читач «з перших рук» дізнається все про лихваря і його жертви. • «Не знаю, – почав Дервіль, – чи можете ви уявити собі з моїх слів це обличчя людини, яке я … Готі в назвати місячним ликом, бо його жовтувата блідість нагадувала мені срібло, з якого злізла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім прямі, завжди старанно зачесане, з сивиною, – попелясто-сірі. Риси обличчя нерухомі, безпристрасні, як у Талейрана, мов вилиті з бронзи. Очі, маленькі жовті, як у тхора і майже не виносили яскравого світла, тому він захищав їх козирком потертого картуза » Гобсек пишався тим, що він невблаганний: «У мене погляд, як у господа бога, я читаю в серцях». Нікому з людей він не співчуває, нікого не намагається врятувати ні від ешафота, ні від петлі, ні від Сени. Судячи з його вчинків, у ньому не залишилося ніяких людських почуттів. Золотий мікроб виїв в його душі навіть родинні прив’язаності. Загибель Прекрасної Голландки, його троюрідної племінниці, не викликала в ньому ніякого відгомону; в нестерпної нужді і ганьбу гине і донька цієї жінки, прозвана Вогником, «гарненька, як купідон». Але Гобсек не ворухнув пальцем, щоб до м. «Він більше всього на світі ненавидів своїх спадкоємців, живих і мертвих». І навіть до людей, які щиросердно довірилися йому, він не буває поблажливіше, ніж до інших (до Дервілю, графу де Ресто). У нього існує правило, далеке людському суспільству – нікого не шкодуй, нікому не допомагай, але сам користуйся всім, що можна взяти безоплатно. З Дервиля він бере величезні відсотки, щоб той не відчував-себе облагодіяних, а сім’ю графа де Ресто залишає без коштів, не маючи на це ніякого права та скориставшись фіктивним заповітом графа і графині помилкою. В учнів виникає питання, чому ж Дервіль називає Гобсека челевеком «самої делікатній чесності». Потрібно пояснити, що мова тут йде не про моральні принципи, а про бездоганну педантичності Гобсека в проходженні грошовим документом, настільки високо цінується в комерційному світі. Гобсек перш за все ділок, який вважав, що «гроші – це товар, який можна зі спокійною совістю продавати». Для нього існує угода, вигода, але не людина. «Скряга-філософ» збагнув основу, на якій грунтується благополуччя в буржуазному світі – це влада грошей. «У золоті зосереджені всі сили людські, а що стосується моралі-людина скрізь однакова: скрізь йде боротьба між бідними і багатими. І вона неминуча. Так краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб інші тебе тиснули … »- таке життєве кредо лихваря. Політика, наука, мистецтво в розумінні Гобсека – такі Соер діяльності людини, в яких він завжди переможений. Єдине, що дає людині силу і владу, задовольняє його честолюбство, – золото.
Отец Васи городской судья. Ребенок рос, : мать умерла, когда сыну было всего шесть лет, а отец, поглощенный своим горем, обращал на мальчика мало внимания.
У Васи есть сестра, четырехлетняя Соня. Она, как и ее брат, - веселый и резвый ребенок. Брат и сестра очень любят друг друга, но Сонина нянька препятствует их шумным играм: она считает Васю дурным, испорченным мальчишкой. Такого же взгляда придерживается и отец. Он не находит в своей душе места для любви к мальчику. Отец больше любит Соню, потому что она похожа на свою покойную мать. Как-то раз в разговоре Валек и Маруся говорят Васе, что Тыбурций их очень любит. Вася отзывается о своем отце с обидой. Но неожиданно узнает от Валека, что судья - очень справедливый и честный человек. Наступает осень, и Маруся заболевает. Чтобы как-то развлечь больную девочку, Вася решается попросить на время у Сони большую красивую куклу, подарок покойной матери. Соня соглашается. Маруся в восторге от куклы, и ей даже становится лучше. К судье несколько раз приходит старый Януш с доносами на членов . Он рассказывает, что Вася общается с ними. Нянька замечает отсутствие куклы. Васю не выпускают из дому, и через несколько дней он убегает тайком.
Марусе становится все хуже. Обитатели подземелья решают, что куклу нужно вернуть, а девочка этого и не заметит. Но увидев, что куклу хотят забрать, Маруся горько плачет: Вася оставляет ей куклу.
И снова Васю не выпускают из дому. Отец пытается добиться от сына признания, куда он ходил и куда делась кукла. Вася признается, что куклу взял он, но более не говорит ничего. Отец в гневе: И вот в самый критический момент появляется Тыбурций. Он несет куклу.
Тыбурций рассказывает судье о дружбе Васи с его детьми. Тот поражен. Отец чувствует себя виноватым перед Васей. Словно рухнула стена, долгое время разделявшая отца и сына, и они почувствовали себя близкими людьми. Тыбурций говорит, что Маруся умерла. Отец отпускает Васю проститься с ней, при этом он передает через Васю деньги для Тыбурция и предостережение: главе лучше скрыться из города.
Мертву хватку хижаків, подібних Гобсеку, Бальзак знав з особистого досвіду: йому були добре знайомі пояснення з кредиторами, закладання векселів, боргова в’язниця. Бальзак домагався »щоб образ лихваря був максимально правдивим. І хоча письменник відчував до нього природне огиду, він зумів вжитися в натуру хижака, а потім, за своїм звичаєм, розкрити її зсередини. У повісті три оповідача: Бальзак, Дервіль і в окремих випадках сам Гобсек. Дервіль, чиє ім’я зустрічається на багатьох сторінках «Людської комедії», – чесний служитель юстиції, який був колись не тільки скромним сусідом Гобсека і волею долі удостоївся відвертих бесід із старим, цінив його розум і знання і користувався ними, але сам опинився боржником лихваря і свідком загибелі родини графа де Ресто, злою долею якою став Гобсек. Таким чином, читач «з перших рук» дізнається все про лихваря і його жертви.
• «Не знаю, – почав Дервіль, – чи можете ви уявити собі з моїх слів це обличчя людини, яке я … Готі в назвати місячним ликом, бо його жовтувата блідість нагадувала мені срібло, з якого злізла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім прямі, завжди старанно зачесане, з сивиною, – попелясто-сірі. Риси обличчя нерухомі, безпристрасні, як у Талейрана, мов вилиті з бронзи. Очі, маленькі жовті, як у тхора і майже не виносили яскравого світла, тому він захищав їх козирком потертого картуза »
Гобсек пишався тим, що він невблаганний: «У мене погляд, як у господа бога, я читаю в серцях». Нікому з людей він не співчуває, нікого не намагається врятувати ні від ешафота, ні від петлі, ні від Сени. Судячи з його вчинків, у ньому не залишилося ніяких людських почуттів. Золотий мікроб виїв в його душі навіть родинні прив’язаності. Загибель Прекрасної Голландки, його троюрідної племінниці, не викликала в ньому ніякого відгомону; в нестерпної нужді і ганьбу гине і донька цієї жінки, прозвана Вогником, «гарненька, як купідон». Але Гобсек не ворухнув пальцем, щоб до м. «Він більше всього на світі ненавидів своїх спадкоємців, живих і мертвих». І навіть до людей, які щиросердно довірилися йому, він не буває поблажливіше, ніж до інших (до Дервілю, графу де Ресто). У нього існує правило, далеке людському суспільству – нікого не шкодуй, нікому не допомагай, але сам користуйся всім, що можна взяти безоплатно. З Дервиля він бере величезні відсотки, щоб той не відчував-себе облагодіяних, а сім’ю графа де Ресто залишає без коштів, не маючи на це ніякого права та скориставшись фіктивним заповітом графа і графині помилкою. В учнів виникає питання, чому ж Дервіль називає Гобсека челевеком «самої делікатній чесності». Потрібно пояснити, що мова тут йде не про моральні принципи, а про бездоганну педантичності Гобсека в проходженні грошовим документом, настільки високо цінується в комерційному світі.
Гобсек перш за все ділок, який вважав, що «гроші – це товар, який можна зі спокійною совістю продавати». Для нього існує угода, вигода, але не людина. «Скряга-філософ» збагнув основу, на якій грунтується благополуччя в буржуазному світі – це влада грошей. «У золоті зосереджені всі сили людські, а що стосується моралі-людина скрізь однакова: скрізь йде боротьба між бідними і багатими. І вона неминуча. Так краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб інші тебе тиснули … »- таке життєве кредо лихваря. Політика, наука, мистецтво в розумінні Гобсека – такі Соер діяльності людини, в яких він завжди переможений. Єдине, що дає людині силу і владу, задовольняє його честолюбство, – золото.
У Васи есть сестра, четырехлетняя Соня. Она, как и ее брат, - веселый и резвый ребенок. Брат и сестра очень любят друг друга, но Сонина нянька препятствует их шумным играм: она считает Васю дурным, испорченным мальчишкой. Такого же взгляда придерживается и отец. Он не находит в своей душе места для любви к мальчику. Отец больше любит Соню, потому что она похожа на свою покойную мать.
Как-то раз в разговоре Валек и Маруся говорят Васе, что Тыбурций их очень любит. Вася отзывается о своем отце с обидой. Но неожиданно узнает от Валека, что судья - очень справедливый и честный человек.
Наступает осень, и Маруся заболевает. Чтобы как-то развлечь больную девочку, Вася решается попросить на время у Сони большую красивую куклу, подарок покойной матери. Соня соглашается. Маруся в восторге от куклы, и ей даже становится лучше.
К судье несколько раз приходит старый Януш с доносами на членов . Он рассказывает, что Вася общается с ними. Нянька замечает отсутствие куклы. Васю не выпускают из дому, и через несколько дней он убегает тайком.
Марусе становится все хуже. Обитатели подземелья решают, что куклу нужно вернуть, а девочка этого и не заметит. Но увидев, что куклу хотят забрать, Маруся горько плачет: Вася оставляет ей куклу.
И снова Васю не выпускают из дому. Отец пытается добиться от сына признания, куда он ходил и куда делась кукла. Вася признается, что куклу взял он, но более не говорит ничего. Отец в гневе: И вот в самый критический момент появляется Тыбурций. Он несет куклу.
Тыбурций рассказывает судье о дружбе Васи с его детьми. Тот поражен. Отец чувствует себя виноватым перед Васей. Словно рухнула стена, долгое время разделявшая отца и сына, и они почувствовали себя близкими людьми. Тыбурций говорит, что Маруся умерла. Отец отпускает Васю проститься с ней, при этом он передает через Васю деньги для Тыбурция и предостережение: главе лучше скрыться из города.