ответ:П’єса «Синій птах» написана у період, коли М. Метерлінк від символіста до «театру смерті» прийшов до іншого бачення світу — романтичного. І сенс п’єси в тому, аби показати людству філософський сенс буття, красу сьогоденного життя і його велич. Герої Метерлінка, маленькі діти лісника Тільтіль і Мітіль, вирушають у подорож на пошуки Синього птаха, що має дати здоров’я і щастя. Що і змушує їх іти на пошуки, хоча вони й не знають точно, куди йти? Фея зуміє розбудити в них і доброту, і прагнення пізнати світ. Адже їм треба обов’язківо, навчитися бачити те, що «не на виду». І тоді виявляється, що увесь світ навколо, всі предмети мають свою душу, своє ставлення до людей. Відтак діти вирушають на пошуки не самі, а в колі друзів і недругів. Так само, як завжди життям кожна людина. Їхня подорож лежить Країною Спогадів і Палацом Ночі, садами Блаженств і Царством Майбутнього.
Діти дізнаються, що за померлих треба молитися, бо «молитися — значить згадувати». Таїнство смерті таке ж велике, як і таїнство народження. І над усім цим старий Час, якого неможливо впустити когось на Землю раніше чи пізніше. І кожен несе з собою якесь діяння — добре чи зле. Саме в цьому й полягає сенс його народження — принесенні щось світові. Де не були діти, скрізь вони бачили птахів, що здавалися синіми, але жоден не став тим Синім птахом. І тільки коли діти знову повернулися додому, найбільш схожою виявилася горлиця, що належала Тільтілю. Та й сама подорож не випадково завершується у тій самій хижці лісника, звідки вони вирушили. Тільки тепер вона здається іншою, кращою, бо іншими повернулися дітьми.
Значить головне — це готовність вирушити у похід за істиною, бажані змін, прагнення ідеалу. Саме в цьому, на думку Метерлінка, і полягає сенс життя— зрозуміти, навіщо ти прийшов у світ, який сенс у тому, що ти живеш, тому,що життя — вічне.
Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський «театр». Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями «Синього птаха». Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну йому, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких таємні,невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали.
І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приречеті, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини, як такої або творчого начала.
Так, Душа Світла відправляється на пошуки Синього птаха щастя родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.
Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найнебезпечніший, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок… Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кінець.
Заглиблення у подальше приводить маленьких людей до жахів і темних поривань людської, отже, і їхньої, психіки. Спіймані тут Сині птахи не витримують світла. «Ліс» особистості недалеко пішов від «лісу» природи, який намагався засудити людину, якій, проте, не під силу її перемогти. Відкриття Діаманта кладовище запевняє хлопчика й дівчинку, що смерті нема.
Проте і світло можна затьмарити — є блаженства різні за сутністю, і якщо зірвати маски, виглядають, як чудовиська. І тільки й радості Розуміти, Бачити, Не боятися, так само, як Материнська Любов, істинні. Найтрагічніші символи, мабуть, у блакитному палаці, де чекають на життя, про нього все заздалегідь, ненароджені діти…
І тому повертаємось до хижі дроворуба, так і не знайшовши Синього птаха. І щось подібне було вже тільки ще до початку його мандрів. Він передасть його дівчині-сусідці, а та не утримає Птаха щастя. Може, тому, що щастя не можна вибрати або отримати у подарунок. За ним треба йти. Даремно звертається до глядачів Тільтіль:
Ми дуже вас якщо хтось із вас його знайде, то нехай принесе до нас,він нам потрібний для того, щоб стати щасливими у майбутньому…
Предыдущие Сочинения: Проблема людських можливостей пізнання Царини Невідомого
Следующие Сочинения: Проблема морального максималізму в драмі Г. Ібсена «Ляльковий дім»
Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » «Синій птах» М. Метерлінка - п’єса про сенс буття . Литературные сочинения!
картин, каждая из которых много значит сама по себе. Охота и святки, первый бал Наташи, лунная ночь в Отрадном и девочка на окне, встречи князя Андрея со старым дубомЕ Так отдельными яркими эпизодами встает в нашей памяти эта книга. Все эпизоды служат общей связи романа, вписаны в обширное целое, но внутри него по-своему автономны, завершены.
Жизнь, которую рисует Толстой, очень насыщена в каждой точке. Эпизоды самые разные, относятся ли они к “войне” или “миру”, “исторической” или “семейной” линии, эстетически равноценны, ибо в каждом очень полно выражен существенный смысл жизни и ее борьба.
/> Разочаровавшись в прежних своих стремлениях и идеалах, пережив раскаяние и горе (ранение под Аустерлицем, смерть жены), князь Андрей приходит к выводу, что жизнь в ее простых проявлениях, жизнь для себя и для своих близких – то единственное, что ему остается.
Итак жизненный путь определен? Но вряд ли деятельная, кипучая натура Болконского может довольствоваться столь узким кругом. Недаром его “взгляд был потухший, мертвый” и даже в улыбке выражалась “сосредоточенность и убитость”.
Толстой не признавал жизни застывшей, одинаковой и поэтому мертвой. В ней, как и в людях, он видел и ценил постоянное развитие, движение вперед, поэтому он и выделил на первый план силу жизни.
Автор показывает, как медленно возвращается его герой к жизни, к людям, к новым поискам. Первая веха на этом пути возрождения – встреча с Пьером, разговор с ним на пароме, а затем встреча с Наташей, лунная ночь в Отрадном, вызвавшая “неожиданную путаницу молодых мыслей и надежд”, – все это подготовило окончательное возвращение Андрея к жизни. Встреча со старым дубом ему осмыслить свое нынешнее душевное состояние.
В общем плане романа этот эпизод важен не только как определенная ступень к определенному итогу, он не только продвигает действие и является средством, чтобы “разрешить вопрос”, – он задерживает ход действия и привлекает наше внимание сам по себе, как одно из бесчисленных проявлений жизни, которую учит любить нас Толстой.
Дуб, который дважды встречает на своем пути князь Андрей, совершенно по-разному раскрывает ему “смысл жизни”: в одном случае он кажется Болконскому олицетворением безнадежности, в другом – символом радостной веры в счастье.
При первой встрече дуб представляется ему живым существом, “старым, сердитым, презрительным уродом”, который наделен думать, упорствовать, хмуриться и презирать веселую семью “улыбающихся берез”. Князь Андрей приписывает дубу свои мысли и чувства и, думая о нем, употребляет местоимения “мы”, “наша”. Глядя на дуб, он видит не ветви, не кору, не наросты на ней, а “руки” и “пальцы”, “старые болячки”.
Герой находит в роще то, что созвучно ему, – нераспустившийся дуб, который “один не хотел подчиняться обаянию весны и не хотел видеть ни весны, ни солнца”.
“Да, он прав, тысячу раз прав этот дуб. Пускай другие, молодые, вновь поддаются на этот обман, а мы знаем жизнь – наша жизнь кончена!” Грустные, безнадежные мысли теснились в это время в голове князя Андрея.
Дуб – параллель к образу Болконского. Первый раз проезжает он мимо него разочарованным в своих прежних идеалах, когда ему кажется, что активная творческая и личная жизнь уже позади. Второй раз – после поездки в Отрадное и встречи с Наташей, когда в судьбе его намечается перелом, вновь возвращаются надежды на счастье и стремление к большой гражданской деятельности.
Описание лунной ночи в Отрадном, которой любуются одновременно князь Андрей и Наташа, эмоционально и романтически приподнято. Большое количество эпитетов в сравнительно коротком отрывке передает оттенки контрастных цветов: черного, белого и серебряного – и игру света и теней: ночь неподвижно-светлая, деревья черные с одной и серебристо-освещенные с другой стороны, растительность с серебристыми кое-где листьями и стеблями, крыша – блестящая росой, дерево с ярко-белым стволом, полная луна на светлом, почти беззвездном небе. Ночь, луна, свет и тени – все чарует незабываемой прелестью.
ответ:П’єса «Синій птах» написана у період, коли М. Метерлінк від символіста до «театру смерті» прийшов до іншого бачення світу — романтичного. І сенс п’єси в тому, аби показати людству філософський сенс буття, красу сьогоденного життя і його велич. Герої Метерлінка, маленькі діти лісника Тільтіль і Мітіль, вирушають у подорож на пошуки Синього птаха, що має дати здоров’я і щастя. Що і змушує їх іти на пошуки, хоча вони й не знають точно, куди йти? Фея зуміє розбудити в них і доброту, і прагнення пізнати світ. Адже їм треба обов’язківо, навчитися бачити те, що «не на виду». І тоді виявляється, що увесь світ навколо, всі предмети мають свою душу, своє ставлення до людей. Відтак діти вирушають на пошуки не самі, а в колі друзів і недругів. Так само, як завжди життям кожна людина. Їхня подорож лежить Країною Спогадів і Палацом Ночі, садами Блаженств і Царством Майбутнього.
Діти дізнаються, що за померлих треба молитися, бо «молитися — значить згадувати». Таїнство смерті таке ж велике, як і таїнство народження. І над усім цим старий Час, якого неможливо впустити когось на Землю раніше чи пізніше. І кожен несе з собою якесь діяння — добре чи зле. Саме в цьому й полягає сенс його народження — принесенні щось світові. Де не були діти, скрізь вони бачили птахів, що здавалися синіми, але жоден не став тим Синім птахом. І тільки коли діти знову повернулися додому, найбільш схожою виявилася горлиця, що належала Тільтілю. Та й сама подорож не випадково завершується у тій самій хижці лісника, звідки вони вирушили. Тільки тепер вона здається іншою, кращою, бо іншими повернулися дітьми.
Значить головне — це готовність вирушити у похід за істиною, бажані змін, прагнення ідеалу. Саме в цьому, на думку Метерлінка, і полягає сенс життя— зрозуміти, навіщо ти прийшов у світ, який сенс у тому, що ти живеш, тому,що життя — вічне.
Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський «театр». Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями «Синього птаха». Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну йому, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких таємні,невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали.
І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приречеті, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини, як такої або творчого начала.
Так, Душа Світла відправляється на пошуки Синього птаха щастя родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.
Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найнебезпечніший, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок… Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кінець.
Заглиблення у подальше приводить маленьких людей до жахів і темних поривань людської, отже, і їхньої, психіки. Спіймані тут Сині птахи не витримують світла. «Ліс» особистості недалеко пішов від «лісу» природи, який намагався засудити людину, якій, проте, не під силу її перемогти. Відкриття Діаманта кладовище запевняє хлопчика й дівчинку, що смерті нема.
Проте і світло можна затьмарити — є блаженства різні за сутністю, і якщо зірвати маски, виглядають, як чудовиська. І тільки й радості Розуміти, Бачити, Не боятися, так само, як Материнська Любов, істинні. Найтрагічніші символи, мабуть, у блакитному палаці, де чекають на життя, про нього все заздалегідь, ненароджені діти…
І тому повертаємось до хижі дроворуба, так і не знайшовши Синього птаха. І щось подібне було вже тільки ще до початку його мандрів. Він передасть його дівчині-сусідці, а та не утримає Птаха щастя. Може, тому, що щастя не можна вибрати або отримати у подарунок. За ним треба йти. Даремно звертається до глядачів Тільтіль:
Ми дуже вас якщо хтось із вас його знайде, то нехай принесе до нас,він нам потрібний для того, щоб стати щасливими у майбутньому…
Предыдущие Сочинения: Проблема людських можливостей пізнання Царини Невідомого
Следующие Сочинения: Проблема морального максималізму в драмі Г. Ібсена «Ляльковий дім»
Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » «Синій птах» М. Метерлінка - п’єса про сенс буття . Литературные сочинения!
Объяснение:
Объяснение:
картин, каждая из которых много значит сама по себе. Охота и святки, первый бал Наташи, лунная ночь в Отрадном и девочка на окне, встречи князя Андрея со старым дубомЕ Так отдельными яркими эпизодами встает в нашей памяти эта книга. Все эпизоды служат общей связи романа, вписаны в обширное целое, но внутри него по-своему автономны, завершены.
Жизнь, которую рисует Толстой, очень насыщена в каждой точке. Эпизоды самые разные, относятся ли они к “войне” или “миру”, “исторической” или “семейной” линии, эстетически равноценны, ибо в каждом очень полно выражен существенный смысл жизни и ее борьба.
/> Разочаровавшись в прежних своих стремлениях и идеалах, пережив раскаяние и горе (ранение под Аустерлицем, смерть жены), князь Андрей приходит к выводу, что жизнь в ее простых проявлениях, жизнь для себя и для своих близких – то единственное, что ему остается.
Итак жизненный путь определен? Но вряд ли деятельная, кипучая натура Болконского может довольствоваться столь узким кругом. Недаром его “взгляд был потухший, мертвый” и даже в улыбке выражалась “сосредоточенность и убитость”.
Толстой не признавал жизни застывшей, одинаковой и поэтому мертвой. В ней, как и в людях, он видел и ценил постоянное развитие, движение вперед, поэтому он и выделил на первый план силу жизни.
Автор показывает, как медленно возвращается его герой к жизни, к людям, к новым поискам. Первая веха на этом пути возрождения – встреча с Пьером, разговор с ним на пароме, а затем встреча с Наташей, лунная ночь в Отрадном, вызвавшая “неожиданную путаницу молодых мыслей и надежд”, – все это подготовило окончательное возвращение Андрея к жизни. Встреча со старым дубом ему осмыслить свое нынешнее душевное состояние.
В общем плане романа этот эпизод важен не только как определенная ступень к определенному итогу, он не только продвигает действие и является средством, чтобы “разрешить вопрос”, – он задерживает ход действия и привлекает наше внимание сам по себе, как одно из бесчисленных проявлений жизни, которую учит любить нас Толстой.
Дуб, который дважды встречает на своем пути князь Андрей, совершенно по-разному раскрывает ему “смысл жизни”: в одном случае он кажется Болконскому олицетворением безнадежности, в другом – символом радостной веры в счастье.
При первой встрече дуб представляется ему живым существом, “старым, сердитым, презрительным уродом”, который наделен думать, упорствовать, хмуриться и презирать веселую семью “улыбающихся берез”. Князь Андрей приписывает дубу свои мысли и чувства и, думая о нем, употребляет местоимения “мы”, “наша”. Глядя на дуб, он видит не ветви, не кору, не наросты на ней, а “руки” и “пальцы”, “старые болячки”.
Герой находит в роще то, что созвучно ему, – нераспустившийся дуб, который “один не хотел подчиняться обаянию весны и не хотел видеть ни весны, ни солнца”.
“Да, он прав, тысячу раз прав этот дуб. Пускай другие, молодые, вновь поддаются на этот обман, а мы знаем жизнь – наша жизнь кончена!” Грустные, безнадежные мысли теснились в это время в голове князя Андрея.
Дуб – параллель к образу Болконского. Первый раз проезжает он мимо него разочарованным в своих прежних идеалах, когда ему кажется, что активная творческая и личная жизнь уже позади. Второй раз – после поездки в Отрадное и встречи с Наташей, когда в судьбе его намечается перелом, вновь возвращаются надежды на счастье и стремление к большой гражданской деятельности.
Описание лунной ночи в Отрадном, которой любуются одновременно князь Андрей и Наташа, эмоционально и романтически приподнято. Большое количество эпитетов в сравнительно коротком отрывке передает оттенки контрастных цветов: черного, белого и серебряного – и игру света и теней: ночь неподвижно-светлая, деревья черные с одной и серебристо-освещенные с другой стороны, растительность с серебристыми кое-где листьями и стеблями, крыша – блестящая росой, дерево с ярко-белым стволом, полная луна на светлом, почти беззвездном небе. Ночь, луна, свет и тени – все чарует незабываемой прелестью.
Эта картина почти с зыбкой игрой.