Каждый день мы видим людей и слышим их голос. Порой это может быть бессвязный поток слов, а иногда это выражение собственного осмысленного мнения по тому или иному вопросу. Так насколько важна культура речи для восприятия человека? Советский филолог Дмитрий Сергеевич Лихачев писал, что "язык еще в большей мере, чем одежда, свидетельствует о вкусе человека, о его отношении к окружающему миру, к самому себе". Я не могу не согласиться с данным выражением. Конечно, первое впечатление о человеке мы создаем именно по внешнему облику, а именно, по одежде, прическе, у женщин, возможно, ещё и по макияжу. Так мы можем предварительно представить, что из себя представляет этот человек. Далее мы можем оценить, как этот человек себя подает, на его походку, жесты, движения. В психологии существует отдельная область знаний - физиогномика, которая рассматривает именно соответствие мимики и жестов сопровождаемым их словам. Но следующим и основным этапом является язык, голос, речь человека. По тому, как человек говорит, по тому, что он говорит, можно сразу охарактеризовать его и понять, что он из себя представляет. Одним из наиболее значительных показателей культуры речи можно признать степень начитанности собеседника. Сейчас эта тема наиболее актуальна, ведь поколение 2000-х скоро совсем забудет, как выглядит обычная бумажная книга. Эту тему также поднял в своём произведении "451 градус по Фаренгейту" писатель-фантаст Рэй Бредбери, который охарактеризовал нам возможный ход истории, где люди не могут мыслить дальше картинки, на их телевизоре, где их язык скуден и беден, где книги сжигаются и мир постепенно, но неуклонно скатывается в яму неграмотности и внутренней пустоты. Именно такое положение и приводит к тому, что язык человека беднеет, а значит становится беднее и его внутренний мир. Становится всё больше разговорных выражений, нецензурной лексики, что самое обидное, это становится модным. В молодежных кругах это назвали бы "мейнстримом", что само по себе доказывает подмену исконно русских слов так называемым "сленгом". Таким образом, речь человека, его язык, являются непосредственным спутником человека. Если внешним видом и можно обмануть, создать о себе ложное представление, то культура речи сохранит за тобой то положение, которое ты на самом деле занимаешь. Ведь не зря в России есть очень ёмкое выражение: "Встречают по одёжке, а провожают по уму". По-моему, к этому уже просто нечего добавить.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.