У комедії "Міщанин-шляхтич" висміюється прагнення головного героя, багатого міщанина Журдена будь-що долучитися до світу аристократів. Для цього він наймає вчителів, які вчать манерам вищого світу: музиці, танцям, фехтуванню тощо, викидає гроші на аристократське вбрання.
Засобом комічного у "Міщанині-шляхтичі", по-першу, стає гумор. Це веселий сміх над наївністю героя. Адже до пуття в пана Журдена нічого не виходить. У новому вбранні Журден виглядає так, що служанка Ніколь не може стримати сміху. Хазяйновита та розсудлива дружина Журдена також намагається повернути чоловіка до реальності: «Вірно, надумав посмішити людей, коли вирядився таким блазнем?». Дуже комічно драматург демонструє повну неспроможність Журдена до великосвітських танців. Пісні аристократів видаються учневі нудними та тоскними, він любить невигадливі народні мелодії: «Про овечку». Вчитель філософії натовкує свого учня прописними істинами. Сміх до того ж викликає стійкість та впертість героя, який терпить весь цей хаос у своєму домі заради мети – виглядати справжнім аристократом.
Ще одним засобом комічного в творі є сатира – осудливий, злий сміх. Мета героя не варта виїденого яйця. Серед світу аристократів Журденом цікавляться лише пройдохи типу Доранта, точніше, цікавляться його грошима. Автор наголошує, що дворяни не є кращими за міщан, а часто навпаки. До того ж пан Журден заради своїх дурних ідей порушує лад та спокій у родині. Він навіть хоче пожертвувати щастям дочки Люсіль – забороняє ії виходити заміж за коханого Клеонта, який не є дворянином. Батьки Журдена були купцями, але тепер герой намагається будь-що відхреститися від них.
Іронiя – сміх, прихований за удавано-серйозним, також використовується як засіб комічного. Вчителi та кравець лестять своєму бездарному учневі, з серйозним виглядом захоплюються його «успіхами», називають його «ваша милість», «ваша світлість» - дворянськими титулами. З таким само серйозним виглядом проголошують нісенітниці «турки», а насправді – перевдягенi посланці Клеoнта. Останній за до слуги все-таки вирішив домогтися руки Люсіль і видав себе за турецького аристократа
Bсвоем творчестве, отличаемом экспрессией и грубостью, В. В. Маяковский громогласно воспевал коммунизм и октябрьскую революцию. Считаемый одним из литературных идеологов революции, он также часто нарушал общепринятые поэтические каноны и отстаивал новые веяния. Чувственные лирические произведения он писал редко. Однако каждое такое стихотворение выходило у В. В. Маяковского на удивление мелодичным и трогательным. Вопреки реакции критиков, «поэт революции» не боялся демонстрировать красоту окружающего мира и обнажать перед читателями свою душу.
Одни из произведений, поражающих своей нежностью, игривостью и наивностью является стихотворение «Тучкины штучки», написанное в 1917 году и позже опубликованное в его сборнике «Для детков».
По звучанию стихотворение напоминает детскую считалочку. При этом короткое двенадцатистрочное стихотворение разделено на шесть дистихов с парной рифмой. Размер стихотворения – шестистопный ямб.
Лирический герой произведения разглядывает тучи, мирно плывущие по небу. Он явно обладает ярким воображением, поскольку на небе ему удается разглядеть очертания людей и животных. Если одна туча напоминает ему верблюда, то другая сравнивается со слоненком, рассыпающимся на множество более маленьких слонят. Остальные тучки, по мнению лирического героя, пугаются этого и таят, образуя что-то бесформенное.
В произведении автор использует множество средств выразительности, делающие его ярким, живым, напоминающим игру. Это сравнения (тучи сравниваются с людьми), олицетворения («солнце погналось»), метафоры («солнце – желтый жираф») и характерные для творчества В. В. Маяковского неологизмы («в небосинем лоне»).
В отличие от большинства произведений В. В. Маяковского, данное произведение не наделено моралью и глубоким смыслом. Поэт пытался передать читателю впечатления от увиденного и продемонстрировать красоту, спрятанную в обыденных вещах.
У комедії "Міщанин-шляхтич" висміюється прагнення головного героя, багатого міщанина Журдена будь-що долучитися до світу аристократів. Для цього він наймає вчителів, які вчать манерам вищого світу: музиці, танцям, фехтуванню тощо, викидає гроші на аристократське вбрання.
Засобом комічного у "Міщанині-шляхтичі", по-першу, стає гумор. Це веселий сміх над наївністю героя. Адже до пуття в пана Журдена нічого не виходить. У новому вбранні Журден виглядає так, що служанка Ніколь не може стримати сміху. Хазяйновита та розсудлива дружина Журдена також намагається повернути чоловіка до реальності: «Вірно, надумав посмішити людей, коли вирядився таким блазнем?». Дуже комічно драматург демонструє повну неспроможність Журдена до великосвітських танців. Пісні аристократів видаються учневі нудними та тоскними, він любить невигадливі народні мелодії: «Про овечку». Вчитель філософії натовкує свого учня прописними істинами. Сміх до того ж викликає стійкість та впертість героя, який терпить весь цей хаос у своєму домі заради мети – виглядати справжнім аристократом.
Ще одним засобом комічного в творі є сатира – осудливий, злий сміх. Мета героя не варта виїденого яйця. Серед світу аристократів Журденом цікавляться лише пройдохи типу Доранта, точніше, цікавляться його грошима. Автор наголошує, що дворяни не є кращими за міщан, а часто навпаки. До того ж пан Журден заради своїх дурних ідей порушує лад та спокій у родині. Він навіть хоче пожертвувати щастям дочки Люсіль – забороняє ії виходити заміж за коханого Клеонта, який не є дворянином. Батьки Журдена були купцями, але тепер герой намагається будь-що відхреститися від них.
Іронiя – сміх, прихований за удавано-серйозним, також використовується як засіб комічного. Вчителi та кравець лестять своєму бездарному учневі, з серйозним виглядом захоплюються його «успіхами», називають його «ваша милість», «ваша світлість» - дворянськими титулами. З таким само серйозним виглядом проголошують нісенітниці «турки», а насправді – перевдягенi посланці Клеoнта. Останній за до слуги все-таки вирішив домогтися руки Люсіль і видав себе за турецького аристократа
Объяснение:
Bсвоем творчестве, отличаемом экспрессией и грубостью, В. В. Маяковский громогласно воспевал коммунизм и октябрьскую революцию. Считаемый одним из литературных идеологов революции, он также часто нарушал общепринятые поэтические каноны и отстаивал новые веяния. Чувственные лирические произведения он писал редко. Однако каждое такое стихотворение выходило у В. В. Маяковского на удивление мелодичным и трогательным. Вопреки реакции критиков, «поэт революции» не боялся демонстрировать красоту окружающего мира и обнажать перед читателями свою душу.
Одни из произведений, поражающих своей нежностью, игривостью и наивностью является стихотворение «Тучкины штучки», написанное в 1917 году и позже опубликованное в его сборнике «Для детков».
По звучанию стихотворение напоминает детскую считалочку. При этом короткое двенадцатистрочное стихотворение разделено на шесть дистихов с парной рифмой. Размер стихотворения – шестистопный ямб.
Лирический герой произведения разглядывает тучи, мирно плывущие по небу. Он явно обладает ярким воображением, поскольку на небе ему удается разглядеть очертания людей и животных. Если одна туча напоминает ему верблюда, то другая сравнивается со слоненком, рассыпающимся на множество более маленьких слонят. Остальные тучки, по мнению лирического героя, пугаются этого и таят, образуя что-то бесформенное.
В произведении автор использует множество средств выразительности, делающие его ярким, живым, напоминающим игру. Это сравнения (тучи сравниваются с людьми), олицетворения («солнце погналось»), метафоры («солнце – желтый жираф») и характерные для творчества В. В. Маяковского неологизмы («в небосинем лоне»).
В отличие от большинства произведений В. В. Маяковского, данное произведение не наделено моралью и глубоким смыслом. Поэт пытался передать читателю впечатления от увиденного и продемонстрировать красоту, спрятанную в обыденных вещах.