Головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» – маленький хлопчик Михайлик, який сприймає оточуючий його світ щиро і безпосередньо. Усе, що відбувається навколо нього – це справжня казка і диво. Як і кожна щаслива людина, Михайлик вміє насолоджуватися життям. Звичайні речі дарують йому справжнє щастя.
Проблеми, які турбують Михайлика, для когось, на перший погляд, можуть здатися дрібними, але для нього вони надзвичайно важливі: як пробратися до театру, як пройти босим до хати так, щоб не побачила мама, де дістати цікаву книжку.
Хоч Михайлик ще маленький хлопчин, вже у цьому віці про нього можна сказати, що він щира і добра людина, яка поважає дорослих та їхню працю, вміє відрізняти злих людей від добрих, лицемірів від щирих, людина, яка більш за все хоче навчатися у школі і стати вчителем. Люблять Михайлика й оточуючі: дівчина Люба ставиться до хлопця як до гарного друга, Мар’яна намагається йому до а дядько Себастьян з задоволенням провидить з Михайликом вільний час.
Повість розпочинається красивою і дуже хвилюючою картиною: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». На крилах своїх вони несли життя і весну. «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білим хмарам, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від за річки знову над нашою хатою пролітають лебеді! А вища скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі..». Це ще один образ твору, скоріше символ лебединої краси і символ швидкоплинних, неповторних років дитинства, які допомагають відчути цей світ набагато досконалішим, добрішим і кращим. Саме таким його бачив Михайлик, саме таким його бачив і письменник М. Стельмах.
Цікаво, але в повісті «Гуси-лебеді летять» немає негативних персонажів. Щодо позитивних образів, то найбільш цікавими є рідні Михайлика – його мати та батько, дід Дем’ян і бабуся. Дідусь хлопчика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика.
Хлопчик дуже любив свою бабусю. А тій найбільш усього подобалося поратися в саду. Вона розмовляла з деревами, наче з родичами, і Михайликові це дуже подобалося. Це була людина, що народилася ще за часів кріпацтва. Вона не мислила свого життя без дідуся Дем’яна: «…Уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні». Тому, мабуть, і не змогла вона залишатися на цьому світі самотньою. Пожурилася, прибрала у хаті, та й померла на наступний день.
В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».
Ще один цікавий персонаж повісті «Гуси-лебеді летять» – шкільна приятелька і перша подруга Михайлика Люба. Ця дівчинка була самою добротою і щедрістю, вона мовби випромінювала сонце. Люба була справжньою лісовою царівною, надзвичайно чуйною дівчиною, яка знала дуже багато таємниць природи. Це саме вона до прийняти рішення родині Стельмахів не виїжджати у Херсонські степи з Поділля.
Отже, завдяки героям повісті, твір М. Стельмаха наскрізь пронизаний добротою, гідністю, любов’ю до краси рідної землі і праці. Саме завдяки їм повість вчить нас поважати головні людські цінності і ніколи не забувати про оточуючих людей, про оточуючий нас світ.
Проблемы интересовали и всегда будут интересовать человечество. На примере повести А. С. Пушкина «Капитанская дочка» хорошо видно, как это происходит в жизни и к каким приводит результатам. Главный герой повести Петр Андреевич Гринев с детства воспитывался в обстановке высокой нравственности. На первых страницах повести Пушкин устами Савельича знакомит читателей с нравственными установками рода Гриневых: «Кажется, ни батюшка, ни дедушка пьяницами не бывали; о матушке и говорить нечего… » Такими словами воспитывает старый слуга своего подопечного Петра Гринева, который впервые напился и вел себя неприглядно. А перед отъездом на службу Гринев получает от отца завет: «Береги платье снову, а честь – смолоду» . Эта народная пословица также является эпиграфом к произведению. Вся дальнейшая история Гринева представляет собой выполнение, несмотря на все трудности и ошибки, этого отцовского завета. Но честь – термин широко понимаемый. Если для Гринева-отца честь – это прежде всего честь дворянина и офицера, то Гринев-сын, не отказываясь от такого понимания, смог расширить понятие чести до его человеческого и гражданского значения. Если для Гринева-отца честь – это прежде всего честь дворянина и офицера, то Гринев-сын, не отказываясь от такого понимания, смог расширить понятие чести до его человеческого и гражданского значения. В нем как бы соединились доброе, любящее сердце матери с честностью, прямотой, смелостью – качествами, которые присущи его отцу. Первый раз Гринев поступил по чести, вернув карточный долг, хотя в той ситуации Савельич пытался его уговорить уклониться от расчета. Но благородство взяло верх. Человек чести, по-моему, всегда добр и бескорыстен в общении с другими. Эти качества проявились в щедром подарке неизвестному ему «мужичку» , который указал дорогу во время бурана и который потом сыграл решающую роль во всей его дальнейшей судьбе. И в том, как, рискуя всем, он бросился на выручку захваченному в плен Савельичу. Испытания ожидали Гринева и в крепости, где он служил. Своим поведением здесь Петр Андреевич доказал верность заветам отца, не изменил тому, что считал своим долгом и своей честью. Швабрин препятствует любви Гринева к Маше Мироновой, плетет интриги. В конце концов дело доходит до поединка. Полной противоположностью честному и прямому Гриневу является его соперник Алексей Иванович Швабрин. Он человек корыстный и неблагодарный. Ради своих личных целей Швабрин готов совершить любой бесчестный поступок. Он клевещет на Машу Миронову, бросает тень на ее мать. Он наносит Гриневу вероломный удар на дуэли и вдобавок пишет лживый донос на него Гриневу-отцу. На сторону Пугачева Швабрин переходит не по идейным убеждениям: он рассчитывает сохранить свою жизнь, надеется в случае успеха Пугачева сделать при нем карьеру, а главное, хочет, расправившись со своим соперником, насильно жениться на девушке, которая его не любит. Честность и порядочность занимает особое место и в характеристиках героев. Поразительно, как честны друг перед другом Маша и Гринев. Между ними естественно понимать жалеть друг друга. Взаимная преданность им преодолеть жизненные трудности и обрести счастье. Во время бунта особенно ярко проявились нравственные качества одних героев и низость других. Например, капитан Миронов и его жена предпочли умереть, чем сдаться на милость восставших. Так же поступил и Гринев, не желая присягнуть Пугачеву, но был помилован.
Головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» – маленький хлопчик Михайлик, який сприймає оточуючий його світ щиро і безпосередньо. Усе, що відбувається навколо нього – це справжня казка і диво. Як і кожна щаслива людина, Михайлик вміє насолоджуватися життям. Звичайні речі дарують йому справжнє щастя.
Проблеми, які турбують Михайлика, для когось, на перший погляд, можуть здатися дрібними, але для нього вони надзвичайно важливі: як пробратися до театру, як пройти босим до хати так, щоб не побачила мама, де дістати цікаву книжку.
Хоч Михайлик ще маленький хлопчин, вже у цьому віці про нього можна сказати, що він щира і добра людина, яка поважає дорослих та їхню працю, вміє відрізняти злих людей від добрих, лицемірів від щирих, людина, яка більш за все хоче навчатися у школі і стати вчителем. Люблять Михайлика й оточуючі: дівчина Люба ставиться до хлопця як до гарного друга, Мар’яна намагається йому до а дядько Себастьян з задоволенням провидить з Михайликом вільний час.
Повість розпочинається красивою і дуже хвилюючою картиною: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». На крилах своїх вони несли життя і весну. «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білим хмарам, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від за річки знову над нашою хатою пролітають лебеді! А вища скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі..». Це ще один образ твору, скоріше символ лебединої краси і символ швидкоплинних, неповторних років дитинства, які допомагають відчути цей світ набагато досконалішим, добрішим і кращим. Саме таким його бачив Михайлик, саме таким його бачив і письменник М. Стельмах.
Цікаво, але в повісті «Гуси-лебеді летять» немає негативних персонажів. Щодо позитивних образів, то найбільш цікавими є рідні Михайлика – його мати та батько, дід Дем’ян і бабуся. Дідусь хлопчика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика.
Хлопчик дуже любив свою бабусю. А тій найбільш усього подобалося поратися в саду. Вона розмовляла з деревами, наче з родичами, і Михайликові це дуже подобалося. Це була людина, що народилася ще за часів кріпацтва. Вона не мислила свого життя без дідуся Дем’яна: «…Уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні». Тому, мабуть, і не змогла вона залишатися на цьому світі самотньою. Пожурилася, прибрала у хаті, та й померла на наступний день.
В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».
Ще один цікавий персонаж повісті «Гуси-лебеді летять» – шкільна приятелька і перша подруга Михайлика Люба. Ця дівчинка була самою добротою і щедрістю, вона мовби випромінювала сонце. Люба була справжньою лісовою царівною, надзвичайно чуйною дівчиною, яка знала дуже багато таємниць природи. Це саме вона до прийняти рішення родині Стельмахів не виїжджати у Херсонські степи з Поділля.
Отже, завдяки героям повісті, твір М. Стельмаха наскрізь пронизаний добротою, гідністю, любов’ю до краси рідної землі і праці. Саме завдяки їм повість вчить нас поважати головні людські цінності і ніколи не забувати про оточуючих людей, про оточуючий нас світ.
Если для Гринева-отца честь – это прежде всего честь дворянина и офицера, то Гринев-сын, не отказываясь от такого понимания, смог расширить понятие чести до его человеческого и гражданского значения.
В нем как бы соединились доброе, любящее сердце матери с честностью, прямотой, смелостью – качествами, которые присущи его отцу.
Первый раз Гринев поступил по чести, вернув карточный долг, хотя в той ситуации Савельич пытался его уговорить уклониться от расчета. Но благородство взяло верх.
Человек чести, по-моему, всегда добр и бескорыстен в общении с другими. Эти качества проявились в щедром подарке неизвестному ему «мужичку» , который указал дорогу во время бурана и который потом сыграл решающую роль во всей его дальнейшей судьбе. И в том, как, рискуя всем, он бросился на выручку захваченному в плен Савельичу.
Испытания ожидали Гринева и в крепости, где он служил. Своим поведением здесь Петр Андреевич доказал верность заветам отца, не изменил тому, что считал своим долгом и своей честью. Швабрин препятствует любви Гринева к Маше Мироновой, плетет интриги. В конце концов дело доходит до поединка. Полной противоположностью честному и прямому Гриневу является его соперник Алексей Иванович Швабрин. Он человек корыстный и неблагодарный. Ради своих личных целей Швабрин готов совершить любой бесчестный поступок. Он клевещет на Машу Миронову, бросает тень на ее мать. Он наносит Гриневу вероломный удар на дуэли и вдобавок пишет лживый донос на него Гриневу-отцу. На сторону Пугачева Швабрин переходит не по идейным убеждениям: он рассчитывает сохранить свою жизнь, надеется в случае успеха Пугачева сделать при нем карьеру, а главное, хочет, расправившись со своим соперником, насильно жениться на девушке, которая его не любит.
Честность и порядочность занимает особое место и в характеристиках героев. Поразительно, как честны друг перед другом Маша и Гринев. Между ними естественно понимать жалеть друг друга. Взаимная преданность им преодолеть жизненные трудности и обрести счастье.
Во время бунта особенно ярко проявились нравственные качества одних героев и низость других. Например, капитан Миронов и его жена предпочли умереть, чем сдаться на милость восставших. Так же поступил и Гринев, не желая присягнуть Пугачеву, но был помилован.