Від самого ранку купалися за лісом сірі хмари і все погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у... — Тікай, Мишку, — гукали всі, — бо зараз як війне снігом! А він знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною... Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося... Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько, — злякався ведмідь, — як же тепер барліг шукати?» Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк- клюк, а гавкучий собака десь: гав! гав!.. Сів він під ялинкою і аж тремтить увесь. — Так йому й треба, — каже головний снігур, — бачили, як горобину пообскубував? — Дивіться на нього, ненажеру! — гукнула сорока. — Не клопочися, Мишку, біжи за мною! — Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п’ятами. Так і дісталися барлога. А вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов’язково віддячить. Скільки хоч натрусить м’якенької шерсті на гніздо пискляткам.
