А в чем самая большая цель жизни? Я думаю: увеличивать добро в окружающем нас.
А добро – это, прежде всего, счастье всех людей.
Оно слагается из многого, и каждый раз жизнь ставит перед человеком задачу, которую важно уметь решать.
Можно и в мелочи сделать добро человеку, можно и о крупном думать, но мелочь и крупное нельзя разделять.
Многое, как я уже говорил, начинается с мелочей, зарождается в детстве и в близком.
Ребенок любит свою мать и своего отца, братьев и сестер, свою семью, свой дом.
Постепенно расширяясь, его привязанности распространяются на школу, село, город, всю свою страну.
А это уже совсем большое и глубокое чувство, хотя и на этом нельзя останавливаться и надо любить в человеке человека.
Надо быть патриотом, а не националистом.
Нет необходимости ненавидеть каждую чужую семью, потому что любишь свою.
Нет необходимости ненавидеть другие народы, потому что ты патриот.
Между патриотизмом и национализмом глубокое различие.
В первом – любовь к своей стране, во втором – ненависть ко всем другим.
Большая цель добра начинается с малого – с желания добра своим близким, но, расширяясь, она захватывает все более широкий круг вопросов.
Это как круги на воде.
Но круги на воде, расширяясь, становятся все слабее.
Любовь же и дружба, разрастаясь и распространяясь на многое, обретают новые силы, становятся все выше, а человек, их центр, мудрее.
Любовь не должна быть безотчетной, она должна быть умной. Это значит, что она должна быть соединена с умением замечать недостатки, бороться с недостатками – как в любимом человеке, так и в окружающих людях.
Она должна быть соединена с мудростью, с умением отделять не обходимое от пустого и ложного.
Она не должна быть слепой.
Слепой восторг (его даже не назовешь любовью) может привести к ужасным последствиям.
Мать, всем восторгающаяся и поощряющая во всем своего ребенка, может воспитать нравственного урода. Слепой восторг перед Германией («Германия превыше всего» – слова шовинистической немецкой песни) привел к нацизму, слепой восторг перед Италией – к фашизму.
Мудрость – это ум, соединенный с добротой.
Ум без доброты – хитрость.
Хитрость же постепенно чахнет и непременно рано или поздно оборачивается против самого хитреца.
Поэтому хитрость вынуждена скрываться.
Мудрость же открыта и надежна.
Она не обманывает других, и прежде всего самого мудрого человека.
Мудрость приносит мудрецу доброе имя и прочное счастье, приносит счастье надежное, долголетнее и ту спокойную совесть, которая ценнее всего в старости.
Как выразить то общее, что есть между моими тремя положениями: «Большое в малом», «Молодость – всегда» и «Самое большое»? Его можно выразить одним словом, которое может стать девизом: «Верность». Верность тем большим принципам, которыми должен руководствоваться человек в большом и малом, верность своей безупречной молодости, своей родине в широком и в узком смысле этого понятия, верность семье, друзьям, городу, стране, народу.
В конечном счете верность есть верность правде – правде-истине и правде-справедливости.
«Скорботні елегії». Залишаючи Рим, Овідій вирішив назавжди покінчити з поетичною творчістю, вважаючи її причиною нещастя, що обрушилося на нього. Проте вчасно зрозумів, що його талант стане єдиним джерелом підтримки і натхнення в нових, суворих і незвичних, умовах існування. За період заслання він створив п’ять книг «Скорботних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань з Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета.
І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:
Як виринає в душі скорботної ночі картина,
Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув,
Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув,
Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні…
Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,
Сльози по щоках її, наче та злива, текли…
Де тільки глянути, скрізь тут ридання лунали і стогін,
В домі моїм раз у раз плач похоронний лунав:
Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,
В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі.
Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен:
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Перебуваючи в цілковитій залежності від волі принцепса, поет намагається виправдатися перед Августом. II книга складається з єдиної великої елегії (578 рядків). Поет доводить свою невинуватість, висловлює щирий жаль із приводу своїх помилок, але водночас нагадує, що з ним слід рахуватись, бо його поетична слава вже широко розійшлася по країні:
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів знає Назона…
Поет запевняє принцепса у своїй вірності. Виправдовуючи «Науку», він подає своєрідний перелік літературних геніїв Греції та Риму, які зовсім не цуралися еротичної теми. У кінці він просить не повернення до Рима, а поліпшення елементарних життєвих умов:
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах.
Три останні книги написані вже в 10—12 pp. н. е. В них Овідій оповідає про чужу країну з незвичними для нього законами, мораллю і звичаями, ті труднощі, які доводиться йому долати і до яких він ніяк не може звикнути, про суворих людей, серед яких він живе. У цих віршах відсутня всяка манірність чи навіть натяк на бажання «погратися» красивими словами. Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні…
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги. Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
Необоронене скрізь ворог добро забира, Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу…
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани…
Поет відчуває нестямний страх за власне життя. Пізніше він писатиме, що ніколи в житті не брав зброї в руки, а тут, щоб захистити себе, потрібно було боронити місто, і він неодноразово пліч-о-пліч стояв з іншими мешканцями і бився з ворогами.
А в чем самая большая цель жизни? Я думаю: увеличивать добро в окружающем нас.
А добро – это, прежде всего, счастье всех людей.
Оно слагается из многого, и каждый раз жизнь ставит перед человеком задачу, которую важно уметь решать.
Можно и в мелочи сделать добро человеку, можно и о крупном думать, но мелочь и крупное нельзя разделять.
Многое, как я уже говорил, начинается с мелочей, зарождается в детстве и в близком.
Ребенок любит свою мать и своего отца, братьев и сестер, свою семью, свой дом.
Постепенно расширяясь, его привязанности распространяются на школу, село, город, всю свою страну.
А это уже совсем большое и глубокое чувство, хотя и на этом нельзя останавливаться и надо любить в человеке человека.
Надо быть патриотом, а не националистом.
Нет необходимости ненавидеть каждую чужую семью, потому что любишь свою.
Нет необходимости ненавидеть другие народы, потому что ты патриот.
Между патриотизмом и национализмом глубокое различие.
В первом – любовь к своей стране, во втором – ненависть ко всем другим.
Большая цель добра начинается с малого – с желания добра своим близким, но, расширяясь, она захватывает все более широкий круг вопросов.
Это как круги на воде.
Но круги на воде, расширяясь, становятся все слабее.
Любовь же и дружба, разрастаясь и распространяясь на многое, обретают новые силы, становятся все выше, а человек, их центр, мудрее.
Любовь не должна быть безотчетной, она должна быть умной. Это значит, что она должна быть соединена с умением замечать недостатки, бороться с недостатками – как в любимом человеке, так и в окружающих людях.
Она должна быть соединена с мудростью, с умением отделять не обходимое от пустого и ложного.
Она не должна быть слепой.
Слепой восторг (его даже не назовешь любовью) может привести к ужасным последствиям.
Мать, всем восторгающаяся и поощряющая во всем своего ребенка, может воспитать нравственного урода. Слепой восторг перед Германией («Германия превыше всего» – слова шовинистической немецкой песни) привел к нацизму, слепой восторг перед Италией – к фашизму.
Мудрость – это ум, соединенный с добротой.
Ум без доброты – хитрость.
Хитрость же постепенно чахнет и непременно рано или поздно оборачивается против самого хитреца.
Поэтому хитрость вынуждена скрываться.
Мудрость же открыта и надежна.
Она не обманывает других, и прежде всего самого мудрого человека.
Мудрость приносит мудрецу доброе имя и прочное счастье, приносит счастье надежное, долголетнее и ту спокойную совесть, которая ценнее всего в старости.
Как выразить то общее, что есть между моими тремя положениями: «Большое в малом», «Молодость – всегда» и «Самое большое»? Его можно выразить одним словом, которое может стать девизом: «Верность». Верность тем большим принципам, которыми должен руководствоваться человек в большом и малом, верность своей безупречной молодости, своей родине в широком и в узком смысле этого понятия, верность семье, друзьям, городу, стране, народу.
В конечном счете верность есть верность правде – правде-истине и правде-справедливости.
Объяснение:
"Сумні елегії"-відображення жорстокої долі поета
«Скорботні елегії». Залишаючи Рим, Овідій вирішив назавжди покінчити з поетичною творчістю, вважаючи її причиною нещастя, що обрушилося на нього. Проте вчасно зрозумів, що його талант стане єдиним джерелом підтримки і натхнення в нових, суворих і незвичних, умовах існування. За період заслання він створив п’ять книг «Скорботних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань з Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета.
І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:
Як виринає в душі скорботної ночі картина,
Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув,
Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув,
Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні…
Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,
Сльози по щоках її, наче та злива, текли…
Де тільки глянути, скрізь тут ридання лунали і стогін,
В домі моїм раз у раз плач похоронний лунав:
Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,
В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі.
Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен:
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Перебуваючи в цілковитій залежності від волі принцепса, поет намагається виправдатися перед Августом. II книга складається з єдиної великої елегії (578 рядків). Поет доводить свою невинуватість, висловлює щирий жаль із приводу своїх помилок, але водночас нагадує, що з ним слід рахуватись, бо його поетична слава вже широко розійшлася по країні:
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів знає Назона…
Поет запевняє принцепса у своїй вірності. Виправдовуючи «Науку», він подає своєрідний перелік літературних геніїв Греції та Риму, які зовсім не цуралися еротичної теми. У кінці він просить не повернення до Рима, а поліпшення елементарних життєвих умов:
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах.
Три останні книги написані вже в 10—12 pp. н. е. В них Овідій оповідає про чужу країну з незвичними для нього законами, мораллю і звичаями, ті труднощі, які доводиться йому долати і до яких він ніяк не може звикнути, про суворих людей, серед яких він живе. У цих віршах відсутня всяка манірність чи навіть натяк на бажання «погратися» красивими словами. Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні…
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги. Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
Необоронене скрізь ворог добро забира, Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу…
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани…
Поет відчуває нестямний страх за власне життя. Пізніше він писатиме, що ніколи в житті не брав зброї в руки, а тут, щоб захистити себе, потрібно було боронити місто, і він неодноразово пліч-о-пліч стояв з іншими мешканцями і бився з ворогами.
Объяснение: