Дон Кіхот і Санчо Панса: дві життєві позиції, два світобачення
Дон Кіхот зовсім не схожий на героя лицарських романів — привабливого юнака, для якого пошуки слави та грошей становили сенс життя. Він справжній подвижник, готовий боротися за справедливість, за земне щастя для всього людства.
Санчо Пансо добрий чолов'яга був бідним землеробом, який мешкав в одному селищі з Дон Кіхотом. Сподіваючись розбагатіти, він погоджується бути зброєносцем лицаря з Ламанчі. Простодушність у нього поєднується з хитрістю, а наївність — з практичним поглядом на життя. Лицарські ідеали далекі від його мужицького світогляду. Стадо баранів для нього просто стадо баранів, а не військо великого імператора Аліфанфарона, правителя острова Трапобани, як це уявлялося Дон Кіхоту. На відміну від романтичних зброєносців, він зовсім позбавлений войовничого духу. Це мирний, недурний, корисливий чоловік, якому зовсім не потрібна слава. Санчо Панса полюбляє гарно поїсти і добре поспати. Він радіє, коли в нього є гроші, а удари долі змушують його нудьгувати за рідною домівкою.
Дон Кіхот і Санчо Панса втілювали у собі найкращі людські якості, серед яких благородство, чесність та справедливість були найважливішими. Вони намагалися відновити золоту добу, домогтися земного щастя для всього людства, привнести духовність та романтизм у цей корисливий світ.
Подкова Кузня, как называли кузницу, была настолько заманчивым местом, что по дороге на реку мы всегда застревали у нее. Теснились у порога, глядя, как голый по пояс молотобоец изворачивается всем телом, очерчивает молотом дугу под самой крышей и ахает по наковальне. Кузнец, худой мужик в холщовом фартуке, был незаметен, пока не приводили ковать лошадей. Старые лошади заходили в станок сами. Кузнец брал лошадь за щетку, отрывал тонкую блестящую подкову, отбрасывал ее в груду других, отработавших, чистил копыто, прибивал новую подкову, толстую. Казалось, что лошади очень больно, но лошадь вела себя смирно, только вздрагивала. Раз привели некованого горячего жеребца. Жеребец ударил кузнеца в грудь (но удачно – кузнец отскочил), выломал передний запор – здоровую жердь – и ускакал, звеня плохо прибитой подковой. Пока его ловили, кузнец долго делал самокрутку. Сделал, достал щипцами из горна уголек, прикурил. – Дурак молодой, – сказал он, – от добра рвется, пользы не понимает, куда он некованый? Людям на обувь подковки ставят, не то что. Верно? – весело спросил он. Мы вздохнули. Кузнец сказал, что можно взять по подкове. – На счастье. Мы взяли, и он погнал нас, потому что увидел, что ведут пойманного жеребца. Мы отошли и смотрели издали, а на следующий день вернулись. – Еще счастья захотели? – спросил кузнец. Но мы пришли просто посмотреть. Мы так и сказали. – Смотрите. За погляд денег не берут. Только чего без дела стоять. Давайте мехи качать. Стукаясь лбами, мы уцепились за веревку, потянули вниз. Горн осветился. Это было счастье – увидеть, почувствовать и запомнить, как хрипло дышат порванные мехи, как полоса железа равняется цветом с раскаленными углями, как отлетает под ударами хрупкая окалина, как выгибает шею загнанный в станок конь, и знать, что все лошади в округе – рабочие и выездные – подкованы нашим знакомым кузнецом, а мы его и он уже разрешает нам браться за молот.
Дон Кіхот і Санчо Панса: дві життєві позиції, два світобачення
Дон Кіхот зовсім не схожий на героя лицарських романів — привабливого юнака, для якого пошуки слави та грошей становили сенс життя. Він справжній подвижник, готовий боротися за справедливість, за земне щастя для всього людства.
Санчо Пансо добрий чолов'яга був бідним землеробом, який мешкав в одному селищі з Дон Кіхотом. Сподіваючись розбагатіти, він погоджується бути зброєносцем лицаря з Ламанчі. Простодушність у нього поєднується з хитрістю, а наївність — з практичним поглядом на життя. Лицарські ідеали далекі від його мужицького світогляду. Стадо баранів для нього просто стадо баранів, а не військо великого імператора Аліфанфарона, правителя острова Трапобани, як це уявлялося Дон Кіхоту. На відміну від романтичних зброєносців, він зовсім позбавлений войовничого духу. Це мирний, недурний, корисливий чоловік, якому зовсім не потрібна слава. Санчо Панса полюбляє гарно поїсти і добре поспати. Він радіє, коли в нього є гроші, а удари долі змушують його нудьгувати за рідною домівкою.
Дон Кіхот і Санчо Панса втілювали у собі найкращі людські якості, серед яких благородство, чесність та справедливість були найважливішими. Вони намагалися відновити золоту добу, домогтися земного щастя для всього людства, привнести духовність та романтизм у цей корисливий світ.
Объяснение:
Кузня, как называли кузницу, была настолько заманчивым местом, что по дороге на реку мы всегда застревали у нее. Теснились у порога, глядя, как голый по пояс молотобоец изворачивается всем телом, очерчивает молотом дугу под самой крышей и ахает по наковальне.
Кузнец, худой мужик в холщовом фартуке, был незаметен, пока не приводили ковать лошадей. Старые лошади заходили в станок сами. Кузнец брал лошадь за щетку, отрывал тонкую блестящую подкову, отбрасывал ее в груду других, отработавших, чистил копыто, прибивал новую подкову, толстую. Казалось, что лошади очень больно, но лошадь вела себя смирно, только вздрагивала.
Раз привели некованого горячего жеребца. Жеребец ударил кузнеца в грудь (но удачно – кузнец отскочил), выломал передний запор – здоровую жердь – и ускакал, звеня плохо прибитой подковой.
Пока его ловили, кузнец долго делал самокрутку. Сделал, достал щипцами из горна уголек, прикурил.
– Дурак молодой, – сказал он, – от добра рвется, пользы не понимает, куда он некованый? Людям на обувь подковки ставят, не то что. Верно? – весело спросил он.
Мы вздохнули. Кузнец сказал, что можно взять по подкове.
– На счастье.
Мы взяли, и он погнал нас, потому что увидел, что ведут пойманного жеребца. Мы отошли и смотрели издали, а на следующий день вернулись.
– Еще счастья захотели? – спросил кузнец.
Но мы пришли просто посмотреть. Мы так и сказали.
– Смотрите. За погляд денег не берут. Только чего без дела стоять. Давайте мехи качать.
Стукаясь лбами, мы уцепились за веревку, потянули вниз. Горн осветился.
Это было счастье – увидеть, почувствовать и запомнить, как хрипло дышат порванные мехи, как полоса железа равняется цветом с раскаленными углями, как отлетает под ударами хрупкая окалина, как выгибает шею загнанный в станок конь, и знать, что все лошади в округе – рабочие и выездные – подкованы нашим знакомым кузнецом, а мы его и он уже разрешает нам браться за молот.