Одну з найбiльших трагедiй нашого існування - Вiйну - не змiг замовчати жоден письменник, особливо тi, хто був на фронтi, чиє дитинство опалила вiйна. Найбiльше про вiйну писали такi письменники, як О. Довженко, Ю. Збанацький, А. Малишко, П. Тичина, М. Рильський, О. Гончар, О. Коломiєць, Л. Костенко, Гр. Тютюнник та iншi.
Якщо уважно вчитатися, то вiйна українськими письменниками зображена у двох планах: перший - прославлення героїзму українського (тодi - радянського ) народу, романтизацiя i частково iдеалiзацiя рис, якi оголила вiйна - безстрашнiсть, патрiотизм, героїзм, дружба, згуртованiсть; другий - змалювання правди про вiйну: причини початку вiйни, сталiнська полiтика, помилки у вiйнi, недолiки i прорахунки.
Звичайно, найтиповiшими творами радянських часiв про вiйну були "Прометей” А. Малишка, "Слово про рiдну матiр” М. Рильського, "Прапороносцi” О. Гончара. У цих творах пiдносився героїзм радянського народу, прославлялися партiя, яка керувала країною i народом. Це були однобокi твори, але вони на той час були зрозумiлi, правильнi i потрiбнi.
Сьогоднi ж, звичайно, нам найближчi про вiйну твори О. Довженка, хоч колись за "Україну в огнi” вiн добре постраждав. О. Довженко вiв щоденник протягом вiйни, звiдти ми дiзналися багато того, про що не можна було писати. На основi цього щоденника та iнших записiв i документiв створенийпрекрасний правдивий твiр - "Україна в огнi”. Це не лише розповiдь про 1941-1945 р. в Українi, а й правдивi картини сталiнських порядкiв, в яких О. Довженко давно розчарувався i був з ними незгоден. "Менi важко од свiдомостi, що "Україна в огнi” - це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нiкому, отже, вона не потрiбна i нiщо не потрiбне, крiм панегiрика”.
А О. Довженко панегiрика не хотiв писати, вiн не хотiв замовчувати гiрких фактiв, iнакше б твiр був однобокий. Адже пiд час вiйни був не лише суцiльний патрiотизм i героїзм (хоч це й переважало, iнакше й вiйну не виграли), були i неприємнi факти, такi як: зрадництво, мародерство, дезертирство, "свої” полiцаї i старости, одруження з ворогами i т. д. Лаврiн Запорожець добровiльно стає старостою, Христя одружується з iталiйським офiцером, Олеся сама за на нiч до себе Кравчину, дезертирують двоє сiльських хлопцiв… Про таке не прийнято було писати. Дискусiя "на рiвних” мiж Запорожцем i нiмецьким полковником фон Краузе теж незвична: нiмцi до сих пiр зображували ся лише жорстокими i дурними.
Лiна Костенко теж по-новому зображує вiйну, з сучасних позицiй. Отже, зображення вiйни в лiтературi теж потребує дослiдження, ця тема себе ще не вичерпала i чекає на нових дослiдникiв.
Повесть А. С. Пушкина «Станционный смотритель» раскрывает жизненную трагедию глубоко несчастного и униженного человека, станционного смотрителя Самсона Вырина.
Главный герой, станционный смотритель, чиновник четырнадцатого класса, «огражденный своим чином токмо от побоев, и то не всегда». Вся его жизнь — это служение другим. Он не знает покоя ни днем ни ночью: «В дождь и слякоть принужден он бегать по дворам; в бурю, в крещенский мороз уходит он в сени, чтоб только на минуту отдохнуть от крика и толчков раздраженного постояльца». Такова служба человека, которого все считают «извергом человеческого рода». Только в дорожной суматохе озлобленный и уставший путешественник не будет заглядывать под маску чиновника, стараясь угадать в его лице хоть какие-то человеческие черты. Скорее всего, всю свою злобу и раздражение, неудовольствие и усталость постоялец выплеснет в лицо услужливого и всегда молчаливого смотрителя. Ведь в обществе общепринятым и общеудобным было такое правило: «чин чина почитай».
Гуманизмом и глубоким состраданием к « маленькому человеку » проникнуты авторские размышления. Читателю предлагается войти в положение станционного смотрителя, отнестись к нему более благожелательно и снисходительно. Но есть и в его беспросветной жизни лучик света — его обожаемая дочь Дуня — маленькая кокетка с большими голубыми глазами. Все приезжие, как бы они ни были возмущены, при виде девушки утихали, начинали разговаривать более милостиво.
Якщо уважно вчитатися, то вiйна українськими письменниками зображена у двох планах: перший - прославлення героїзму українського (тодi - радянського ) народу, романтизацiя i частково iдеалiзацiя рис, якi оголила вiйна - безстрашнiсть, патрiотизм, героїзм, дружба, згуртованiсть; другий - змалювання правди про вiйну: причини початку вiйни, сталiнська полiтика, помилки у вiйнi, недолiки i прорахунки.
Звичайно, найтиповiшими творами радянських часiв про вiйну були "Прометей” А. Малишка, "Слово про рiдну матiр” М. Рильського, "Прапороносцi” О. Гончара. У цих творах пiдносився героїзм радянського народу, прославлялися партiя, яка керувала країною i народом. Це були однобокi твори, але вони на той час були зрозумiлi, правильнi i потрiбнi.
Сьогоднi ж, звичайно, нам найближчi про вiйну твори О. Довженка, хоч колись за "Україну в огнi” вiн добре постраждав. О. Довженко вiв щоденник протягом вiйни, звiдти ми дiзналися багато того, про що не можна було писати. На основi цього щоденника та iнших записiв i документiв створенийпрекрасний правдивий твiр - "Україна в огнi”. Це не лише розповiдь про 1941-1945 р. в Українi, а й правдивi картини сталiнських порядкiв, в яких О. Довженко давно розчарувався i був з ними незгоден. "Менi важко од свiдомостi, що "Україна в огнi” - це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нiкому, отже, вона не потрiбна i нiщо не потрiбне, крiм панегiрика”.
А О. Довженко панегiрика не хотiв писати, вiн не хотiв замовчувати гiрких фактiв, iнакше б твiр був однобокий. Адже пiд час вiйни був не лише суцiльний патрiотизм i героїзм (хоч це й переважало, iнакше й вiйну не виграли), були i неприємнi факти, такi як: зрадництво, мародерство, дезертирство, "свої” полiцаї i старости, одруження з ворогами i т. д. Лаврiн Запорожець добровiльно стає старостою, Христя одружується з iталiйським офiцером, Олеся сама за на нiч до себе Кравчину, дезертирують двоє сiльських хлопцiв… Про таке не прийнято було писати. Дискусiя "на рiвних” мiж Запорожцем i нiмецьким полковником фон Краузе теж незвична: нiмцi до сих пiр зображували ся лише жорстокими i дурними.
Лiна Костенко теж по-новому зображує вiйну, з сучасних позицiй. Отже, зображення вiйни в лiтературi теж потребує дослiдження, ця тема себе ще не вичерпала i чекає на нових дослiдникiв.
Повесть А. С. Пушкина «Станционный смотритель» раскрывает жизненную трагедию глубоко несчастного и униженного человека, станционного смотрителя Самсона Вырина.
Главный герой, станционный смотритель, чиновник четырнадцатого класса, «огражденный своим чином токмо от побоев, и то не всегда». Вся его жизнь — это служение другим. Он не знает покоя ни днем ни ночью: «В дождь и слякоть принужден он бегать по дворам; в бурю, в крещенский мороз уходит он в сени, чтоб только на минуту отдохнуть от крика и толчков раздраженного постояльца». Такова служба человека, которого все считают «извергом человеческого рода». Только в дорожной суматохе озлобленный и уставший путешественник не будет заглядывать под маску чиновника, стараясь угадать в его лице хоть какие-то человеческие черты. Скорее всего, всю свою злобу и раздражение, неудовольствие и усталость постоялец выплеснет в лицо услужливого и всегда молчаливого смотрителя. Ведь в обществе общепринятым и общеудобным было такое правило: «чин чина почитай».
Гуманизмом и глубоким состраданием к « маленькому человеку » проникнуты авторские размышления. Читателю предлагается войти в положение станционного смотрителя, отнестись к нему более благожелательно и снисходительно. Но есть и в его беспросветной жизни лучик света — его обожаемая дочь Дуня — маленькая кокетка с большими голубыми глазами. Все приезжие, как бы они ни были возмущены, при виде девушки утихали, начинали разговаривать более милостиво.