В первую очередь , показанное очень похоже на ожог 3-ей степени. Имейте в виду, свежий 3-й степени ожог. Тем не менее, все шрамы полученные с течением времени приобретают более мясистый цвет, так как над раной зарастается кожа (*или соединительная ткань) и шрам излечивается ... и это о форме шрама. Шрамы образуются при залечивании. Они не сырые, не открытые. Даже худшие шрамы имеют более телесный тон.
Что появляется на лице Трандуила - это свежая, открытая рана . Посмотрите на эт . Это часть его лица не ожог. Вы можете увидеть значительную глубину. Зияющую . Плоть была опалена так далеко, что можно увидеть мышцы и сухожилия . Красные. Сырые. Если бы это было шрам , он бы зажил, был менее резко красный, и не были бы обнажены мускулы/связки. Посмотрите внимательно ! Там-то в крови. Кровь не капает , но всё по-прежнему в крови. Это рана.
Учитывая количество времени правления Трандуила , и, учитывая, что в последний раз он участвовал в конфликт далеко в почти 3000 лет назад), мы можем смело предположить, что рана , которая могла бы иметь место далеко в Трандуила также имела пропасть времени, чтобы исцелиться. А поскольку всё выглядит как выглядит - мы можем смело предположить, что Трандуиль не скрывает его наложением на своем лице. Его истинное, без гламура лицо - рана.
Я слышал несколько теорий о нем, и лучшее, что я слышал, что это физическое проявление психологической раны. Трандуиль ранен тем, что он видел в и ранен тем, что случилось с его лесом и его миром. Другая теория - он представляет своё и что эти раны являются представлением самых буквальных ужасов войны, что он видел, видел, что другие пострадали таким образом. Окончательный является то, что он полностью восстановился с эльфийского медицины, но показывает Торину, что было когда-то, чтобы напугать его. И, в конце концов, это то, что он пытается сделать : напугать/запугать Торина .
Но , в любом случае вы будете согласны, что каверна на лице слишком свежа и открыта, чтобы быть шрамом.
Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» не є історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації та зображення його любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис його конфлікту з тогочасним французьким суспільством, його мораллю, законами та звичаями. У творі деталізоване зображення найменших порухів душі героя (а в цьому Стендаль неперевершений) раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.
Цей конфлікт розпочинається в сім’ї та не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою юнака, коли вже не було часу на тривалі розмови й імітацію родинної любові, його батько виявляє своє ставлення до сина: «Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”». Батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Проте стосунки в сім’ї Сорелів нормальними назвати не можна, хіба що зміниться саме поняття норми, і навіть родичі будуть жити за принципом «homo hominy lupus est» («людина людині — вовк»). Він докоряє Жульєнові за витрачені на нього гроші, а син не може бути самим собою та змушений прикидатися навіть при батькові: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! ...Тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Оскільки головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля й неможливістю їх реалізувати через його низьке походження, його монолог під час суду звучить як вирок соціальній несправедливості й кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану... Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом». У цих словах зосереджена концепція письменника, адже вони пояснюють причину вибору Стендалем такого героя, як Жульєн Сорель.
У чому ж полягає конфлікт роману? Все дуже просто і звично для того часу: селянин Жульєн прагне посісти гідне місце у вищому світі, на яке за своїм походженням він права не має. Жульєн намагається довести, що він людина талановита та обдарована, що він може претендувати на те, щоб стати своїм у вищому світі. Герой не хоче залишатися серед посередностей, він прагне не лише потрапити у вищий світ, але і здобути його визнання як неординарної і освіченої особистості. Цим він досягає лише одного: показує, що він зовсім чужий у тому світі, до якого так прагне.
Жульєн веде постійну боротьбу з оточенням, і це не може не розвинути у ньому честолюбства. Навіть кохання відступає для нього на другий план. Хоча автор і засуджує це, але він сам і виправдовує свого героя, адже Сорель не втрачає у цій боротьбі з собою і суспільством самого себе, великодушність і благородство. Героєм для Жульєна є Наполеон, який швидко «виріс» від солдата до великого полководця. Тож і головний герой вбачав у собі надзвичайну людину, намагався бути схожим на Наполеона…
Як на мене, такі неординарні особистості, як Жульєн Сорель, просто не могли знайти гідного застосування своїх здібностей та можливостей у сірому, одноманітному тогочасному суспільстві. Він так і залишився чужим у ньому, як не намагався це змінити. Просто такі люди, як він, на той час були зайвими… Тому, я вважаю, його смерть стала логічним завершенням цього роману, адже стати таким, як оточуючі, він все одно не зміг би. А такого, яким він був, його суспільство не прийняло…
Взято переводом с забугорного сайта
Про шрам Трандуила, который вовсе не шрам
В первую очередь , показанное очень похоже на ожог 3-ей степени. Имейте в виду, свежий 3-й степени ожог. Тем не менее, все шрамы полученные с течением времени приобретают более мясистый цвет, так как над раной зарастается кожа (*или соединительная ткань) и шрам излечивается ... и это о форме шрама. Шрамы образуются при залечивании. Они не сырые, не открытые. Даже худшие шрамы имеют более телесный тон.
Что появляется на лице Трандуила - это свежая, открытая рана . Посмотрите на эт . Это часть его лица не ожог. Вы можете увидеть значительную глубину. Зияющую . Плоть была опалена так далеко, что можно увидеть мышцы и сухожилия . Красные. Сырые. Если бы это было шрам , он бы зажил, был менее резко красный, и не были бы обнажены мускулы/связки. Посмотрите внимательно ! Там-то в крови. Кровь не капает , но всё по-прежнему в крови. Это рана.
Учитывая количество времени правления Трандуила , и, учитывая, что в последний раз он участвовал в конфликт далеко в почти 3000 лет назад), мы можем смело предположить, что рана , которая могла бы иметь место далеко в Трандуила также имела пропасть времени, чтобы исцелиться. А поскольку всё выглядит как выглядит - мы можем смело предположить, что Трандуиль не скрывает его наложением на своем лице. Его истинное, без гламура лицо - рана.
Я слышал несколько теорий о нем, и лучшее, что я слышал, что это физическое проявление психологической раны. Трандуиль ранен тем, что он видел в и ранен тем, что случилось с его лесом и его миром. Другая теория - он представляет своё и что эти раны являются представлением самых буквальных ужасов войны, что он видел, видел, что другие пострадали таким образом. Окончательный является то, что он полностью восстановился с эльфийского медицины, но показывает Торину, что было когда-то, чтобы напугать его. И, в конце концов, это то, что он пытается сделать : напугать/запугать Торина .
Но , в любом случае вы будете согласны, что каверна на лице слишком свежа и открыта, чтобы быть шрамом.
Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» не є історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації та зображення його любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис його конфлікту з тогочасним французьким суспільством, його мораллю, законами та звичаями. У творі деталізоване зображення найменших порухів душі героя (а в цьому Стендаль неперевершений) раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.
Цей конфлікт розпочинається в сім’ї та не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою юнака, коли вже не було часу на тривалі розмови й імітацію родинної любові, його батько виявляє своє ставлення до сина: «Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”». Батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Проте стосунки в сім’ї Сорелів нормальними назвати не можна, хіба що зміниться саме поняття норми, і навіть родичі будуть жити за принципом «homo hominy lupus est» («людина людині — вовк»). Він докоряє Жульєнові за витрачені на нього гроші, а син не може бути самим собою та змушений прикидатися навіть при батькові: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! ...Тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Оскільки головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля й неможливістю їх реалізувати через його низьке походження, його монолог під час суду звучить як вирок соціальній несправедливості й кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану... Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом». У цих словах зосереджена концепція письменника, адже вони пояснюють причину вибору Стендалем такого героя, як Жульєн Сорель.
У чому ж полягає конфлікт роману? Все дуже просто і звично для того часу: селянин Жульєн прагне посісти гідне місце у вищому світі, на яке за своїм походженням він права не має. Жульєн намагається довести, що він людина талановита та обдарована, що він може претендувати на те, щоб стати своїм у вищому світі. Герой не хоче залишатися серед посередностей, він прагне не лише потрапити у вищий світ, але і здобути його визнання як неординарної і освіченої особистості. Цим він досягає лише одного: показує, що він зовсім чужий у тому світі, до якого так прагне.
Жульєн веде постійну боротьбу з оточенням, і це не може не розвинути у ньому честолюбства. Навіть кохання відступає для нього на другий план. Хоча автор і засуджує це, але він сам і виправдовує свого героя, адже Сорель не втрачає у цій боротьбі з собою і суспільством самого себе, великодушність і благородство. Героєм для Жульєна є Наполеон, який швидко «виріс» від солдата до великого полководця. Тож і головний герой вбачав у собі надзвичайну людину, намагався бути схожим на Наполеона…
Як на мене, такі неординарні особистості, як Жульєн Сорель, просто не могли знайти гідного застосування своїх здібностей та можливостей у сірому, одноманітному тогочасному суспільстві. Він так і залишився чужим у ньому, як не намагався це змінити. Просто такі люди, як він, на той час були зайвими… Тому, я вважаю, його смерть стала логічним завершенням цього роману, адже стати таким, як оточуючі, він все одно не зміг би. А такого, яким він був, його суспільство не прийняло…
Может это