Тургенев "Бурмистр"
Кратко ответить на вопросы
- Какая картина рисуется нам, когда барин с рассказчиком приезжают в деревню?
-Что среди этого благополучия подмечает рассказчик?
-В какой момент мы понимаем, что не все так безоблачно в деревне?
- На что жалуется крестьянин?
-Как Аркадий Павлович Пеночкин реагирует на его жалобы? Как это его характеризует?
Сделав своих крестьян полностью зависимыми от злого бурмистра Софрона, Пеночкин не хочет даже вникать в их бедственное положение. Ему безразлична судьба несчастной семьи старика Антипа. Главное, чтобы оброк платился исправно и никто не докучал жалобами
-Что поведали рассказчику о бурмистре?
атрена Васильевна Григорьева - крестьянка в деревне Тальново, одинокая женщина лет 60-ти, по болезни освобожденная от работы в колхозе. М чужим людям бесплатно», а сама «за обзаводом не гналась»: не заводила «добра», не старалась заполучить квартиранта. Главным богатством М. были кадки и горшки с любимыми фикусами, а также старая колченогая кошка, подобранная на улице, грязно-белая коза с кривыми рогами, мыши да тараканы. Еще до революции М. вышла замуж потому, что «мать у них умерла…рук у них не хватало». Мужем М. был младший брат Ефим, хотя любила она старшего – Фаддея. Но тот ушел на войну и пропал. Три года М. ждала Фаддея, но немного не дождалась - он вернулся к уже замужней М. У героини было 6 детей, но все они умерли маленькими. Во время Великой Отечественной войны пропал муж М., и она осталась одна. Поэтому взяла на воспитание младшую дочь Фаддея – Киру. Вставала М в 4-5 часов утра, работала до позднего вечера, но как бы ни уставала, всегда была доброжелательна и приветлива. Всегда М. боялась обременить собой. Когда героиня болела (а это случалось регулярно, 2 раза в месяц), она не жаловалась, лишний раз боялась вызвать врача. Героиня верила в Бога, каждое дело начинала с маленькой молитвы – «С Богом!» Когда выросла воспитанница Кира, М. решила отдать ей свою горницу. Для этого пришлось разделить дом. М. бросилась перевозить имущество вещи Фаддея, застрявшие на санях на железнодорожном переезде, М. попала под поезд. Ее отсутствие в этом мире тут же стало заметно: к кому теперь обращаться за На фоне смерти М. проявляются алчные характеры ее сестер, Фаддея, подруги Маши, которые на похоронах начинают делить нищий скарб героини. Видя все это, рассказчик понимает, что «не стоит село без праведника», т.е. без М.
«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.