Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
ответ:Судьба Анны Андреевны Ахматовой в послереволюционные годы складывалась трагично. В 1921 году расстреляли ее мужа, поэта Николая Гумилева. В 30-е годы по ложному обвинению был арестован сын; жутким ударом, “каменным словом” прозвучал смертный приговор, замененный потом лагерями; затем почти 20 лет ожидания сына.
Погиб в лагере ближайший друг Осип Мандельштам. В 1946 году выходит постановление Жданова, которое оболгало Ахматову и Зощенко, закрыло перед ними двери журналов; только с 1965 года начали печатать ее стихи.
В предисловии к “Реквиему”,который Анна Андреевна сочиняла с 1935 по 1940 год и который был опубликован в 80-е годы, она вспоминает: “В страшные годы ежовщины я провела 17 месяцев в тюремных очередях в Ленинграде”. Стихи, включенные в “Реквием”, автобиографичны. “Реквием” оплакивает скорбящих: мать, потерявшую сына; жену, потерявшую мужа. Ахматова пережила обе драмы, однако за ее личной судьбой – трагедия всего народа.
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, –
Я была тогда с моим народом,
Гам, где мой народ, к несчастью, был.
Сопереживание читателя, гнев и тоска, которые охватываютпри чтении поэмы, достигаются эффектом сочетания многих художественных средств. “Мы все время слышим разные голоса, – говорит о “Реквиеме” Бродский. – то просто бабий, то вдруг поэтессы, то перед нами Мария”. Вот “бабий” голос, пришедший из горестных русских песен:
Эта женщина больна,
Эта женщина одна,
Муж в могиле, сын в тюрьме,
обо мне. Вот – “поэтесса”:
Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей.
Вот дева Мария, ведь жертвенные тюремные очереди приравнивают каждую мученицу-мать к Марии:
Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
В поэме Ахматова практически не использует гиперболы, видимо, это потому, что горе и страдания настолько велики, что преувеличивать их нет ни нужды, ни возможности. Все эпитеты подобраны так, чтобы вызвать ужас и отвращение перед насилием, показать запустение города и страны, подчеркнуть мучения. Тоска “смертельная”, шаги солдат “тяжелые”, Русь “безвинная”, “черные маруси” (арестантские машины). Часто используется эпитет “каменный”: “каменное слово”, “окаменелое страдание”.
Многие эпитеты близки к народным: “горячая слеза”, “великая река”. Народные мотивы очень сильны в поэме, где связь лирической героини с народом особая:
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.
Читая последнюю строку, видишь перед собой стену, красную от крови и ослепшую от слез, пролитых жертвами и их близкими.
Много в поэме Ахматовой метафор, позволяющих удивительно кратко и выразительно донести до нас мысли и чувства: “И короткую песню разлуки паровозные пели гудки”, “И своей слезою горячей новогодний лед прожигать”.
В поэме много и других художественных средств: аллегорий, символов, олицетворений. Все вместе они отражают глубокие чувства и переживания.
Анна Андреевна Ахматова с достоинством выдержала все удары судьбы, прожила долгую жизнь и подарила людям чудесные произведения.
Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
ответ:Судьба Анны Андреевны Ахматовой в послереволюционные годы складывалась трагично. В 1921 году расстреляли ее мужа, поэта Николая Гумилева. В 30-е годы по ложному обвинению был арестован сын; жутким ударом, “каменным словом” прозвучал смертный приговор, замененный потом лагерями; затем почти 20 лет ожидания сына.
Погиб в лагере ближайший друг Осип Мандельштам. В 1946 году выходит постановление Жданова, которое оболгало Ахматову и Зощенко, закрыло перед ними двери журналов; только с 1965 года начали печатать ее стихи.
В предисловии к “Реквиему”,который Анна Андреевна сочиняла с 1935 по 1940 год и который был опубликован в 80-е годы, она вспоминает: “В страшные годы ежовщины я провела 17 месяцев в тюремных очередях в Ленинграде”. Стихи, включенные в “Реквием”, автобиографичны. “Реквием” оплакивает скорбящих: мать, потерявшую сына; жену, потерявшую мужа. Ахматова пережила обе драмы, однако за ее личной судьбой – трагедия всего народа.
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, –
Я была тогда с моим народом,
Гам, где мой народ, к несчастью, был.
Сопереживание читателя, гнев и тоска, которые охватываютпри чтении поэмы, достигаются эффектом сочетания многих художественных средств. “Мы все время слышим разные голоса, – говорит о “Реквиеме” Бродский. – то просто бабий, то вдруг поэтессы, то перед нами Мария”. Вот “бабий” голос, пришедший из горестных русских песен:
Эта женщина больна,
Эта женщина одна,
Муж в могиле, сын в тюрьме,
обо мне. Вот – “поэтесса”:
Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей.
Вот дева Мария, ведь жертвенные тюремные очереди приравнивают каждую мученицу-мать к Марии:
Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
В поэме Ахматова практически не использует гиперболы, видимо, это потому, что горе и страдания настолько велики, что преувеличивать их нет ни нужды, ни возможности. Все эпитеты подобраны так, чтобы вызвать ужас и отвращение перед насилием, показать запустение города и страны, подчеркнуть мучения. Тоска “смертельная”, шаги солдат “тяжелые”, Русь “безвинная”, “черные маруси” (арестантские машины). Часто используется эпитет “каменный”: “каменное слово”, “окаменелое страдание”.
Многие эпитеты близки к народным: “горячая слеза”, “великая река”. Народные мотивы очень сильны в поэме, где связь лирической героини с народом особая:
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.
Читая последнюю строку, видишь перед собой стену, красную от крови и ослепшую от слез, пролитых жертвами и их близкими.
Много в поэме Ахматовой метафор, позволяющих удивительно кратко и выразительно донести до нас мысли и чувства: “И короткую песню разлуки паровозные пели гудки”, “И своей слезою горячей новогодний лед прожигать”.
В поэме много и других художественных средств: аллегорий, символов, олицетворений. Все вместе они отражают глубокие чувства и переживания.
Анна Андреевна Ахматова с достоинством выдержала все удары судьбы, прожила долгую жизнь и подарила людям чудесные произведения.